Київ переходить у режим суворого карантину – громадський транспорт перевозитиме лише нечисленні служби громадян, десятки державних установ і сотні приватних компаній вже працюють дистанційно, закрито навіть дитячі майданчики. В такій ситуації одним із найяскравіших прикладів, що місто – живе, стають кур’єри. Кількість замовлень у них вже зросла – і, як показує приклад інших міст, до самого кінця карантину служби доставки браку роботи не відчуватимуть.
У китайському Ухані – місті, з якого почалась пандемія COVID-19 – на час карантину заборонили й рух приватного автомобільного транспорту. Там кур’єри залишились одними з небагатьох ниток, які пов’язують суспільство. Один із кур’єрів, чоловік під вигаданим іменем Лао, опублікував свої нотатки на китайському сайті Renjian. Із дозволу видання публікуємо матеріал у себе.
Сам я родом із невеликого містечка біля Уханя. Минулого липня мій бізнес прогорів, я отримав купу боргів – і змушений був податись на заробітки. Як кур’єр. На початку традиційних січневих канікул я вирішив не їхати додому, а заробити ще грошей на замовленнях у період китайського Нового року. За цей тиждень можна отримати 6-7 тисяч юаней, тоді як у мене за місяць зазвичай виходить 5 ($700 – “Букви”). Надто спокусливо, правда ж?
Як усі в Ухані, я не думав про коронавірус як про щось серйозне. Все змінила промова Чжуна Наншаня 20 січня. (Один із найвідоміших китайських учених, Чжун Наншань першим виявив вірус, який спричинив епідемію SARS у 2003 році; під час пандемії коронавірусу є одним із ключових радників китайської влади в питанні протидії COVID-19. Один із найавторитетніших спеціалістів по коронавірусах у світі. У промові 20 січня намагався переконати китайців у небезпечності нового вірусу – “Букви”) Наступний день уже був зовсім інакшим. Із самого ранку на мене чекали десятки замовлень. У кожному з них серед речей, які просили купити й доставити, були маски. Уже невдовзі біля дверей аптек почали з’являтись таблички: маски тимчасово закінчились. Натрапивши на одну, де іще були маски, я придбав одразу три упаковки – собі.
Так вийшло, що о 2 ночі 23 січня я сидів у соцмережах. Там і побачив новину: в місті вводять тотальний карантин. Одразу ж, зранку. Першою реакцією було: це неможливо. Величезне місто на майже двадцять мільйонів людей (це агломерація, населення суто Уханя – 12 мільйонів – “Букви”) – як можна його знерухомити?
Але ні я, ні моя сім’я не нервувались занадто. Один із наших родичів якось мав інфекційне захворювання. Тож ми знаємо – і як допомагати йому, і як захищати себе.
Я не знаю, скільки кур’єрів лишилось в Ухані. Явно небагато. Хтось поїхав додому на китайський Новий рік, і там і лишився. Хтось залишив місто через епідемію. Хтось лишився, але відмовився працювати. У новорічну ніч багато замовлень не вийшло доставити: не було кому.
Я не просто кур’єр, я кур’єр-фрілансер – тобто, не маю ставки. Скільки наїздив – стільки й заробив. Тож я працював постійно.
Зараз я змінюю маску принаймні двічі на день, двічі обприскую моторолер дезінфектором та протираю свої рукавиці серветками з вмістом алкоголю.
Додаток для смартфону, через який я працюю, теж постійно нагадує про важливість масок та дезінфекції. Щодня через нього я звітую про свій фізичний стан.
Як на мене, найважливіше для захисту – перебувати на безпечній відстані від інших. Коли я доставляю їм їжу, стараюсь не говорити з людьми й не торкатись їх. Зазвичай передаю їм замовлення у пакеті, тримаючи його знизу. Вони беруть торбу за ручки – і йдуть.
Бізнес швидко перейняв нові правила. Всі служби доставки почали рекламувати свої послуги як “безконтактні”.
Після запровадження карантину багато людей зустрічали мене з подивом: “А що, в місті усе ще є доставка?” Відповідаю їм: “Усе так. Ви завжди можете замовити, а я – завжди доставлю”.
Після початку COVID-19, попри всі біди, я нерідко почуваюсь піднесено. Бо ж, якщо відверто, робота кур’єра не вважається престижною: мовляв, тут не треба ні значних навичок, ні великого розуму. Але зараз – усе інакше. Ми постійно відчуваємо, що допомагаємо місту – хай і дуже відносно. Але, доки ви можете побачити кур’єра на вулиці – це знак, що суспільство є й воно функціонує.
Усі найбільше цікавляться, як там ситуація в лікарнях. Я теж хотів на власні очі побачити, чи там така ж паніка, як кажуть на Weibo (провідна китайська соцмережа – “Букви”). І якось мені надійшло велике замовлення – на 12 порцій гарячого рису з різними додатками. Чотири великі торби, одну довелось затиснути між колін. Це був подарунок: замовник брав їжу не собі.
За адресою, вказаною у замовленні, виявився шпиталь. Молодий медпрацівник у масці вийшов і спершу не міг повірити, що все це – для нього. Певно, хтось в інтернеті вирішив зробити подарунок для медиків.
Якось довелось доставити обід хворому на COVID-19 – у нього була легка форма. Залишив торбу з їжею в кількох метрах від нього, він підійшов жваво, взяв. Нормальний, зовсім здоровий із вигляду. Зараз він уже видужав.
У середовищі працівників доставок популярна фраза: “Ти ж і так нещасний кур’єр, ну як тобі погіршає від якоїсь інфекції?” Втім, попри браваду, більшість колег відмовляються доставляти до шпиталей. Але ж людей там зараз чимало – тож служба доставки мусила розробити для цього окремий сервіс. Лишаємо замовлення у спеціальній зоні в лікарнях.
Зміна життя відчувається у кожному куточку Уханя. Кілька днів тому я проїздив повз центральний шпиталь. Біля входу до нього стояла жінка, гріючись на сонці. Раптово вона впала. Санітари кинулись піднімати її, тоді повели в будівлю. Попри позаштатність, усе відбулось дуже спокійно. І санітари, й охоронці, й продавець крамниці поблизу були незворушними. А я почувався, ніби на мене впала гора.
Життя продовжується
Після закриття міста потреби людей змінились – як і замовлення для мене. Тепер протягом дня небагато замовлень на готову їжу, більше – на локшину, яйця, закуски та інші товари на щодень. Втім, ближче до 11 вечора чи до опівночі потреба в готових стравах у людей зростає. Думаю, лишаючись удома, люди прокидаються й засинають пізно.
Замовляють також медикаменти. Звичайно, маски досі в дефіциті. Коли проїжджаю повз аптеку й раптово бачу, що в ній є маски – беру кілька упаковок. Як хтось замовить – продам їм дорожче.
Зараз продуктів та всього необхідного в місті достатньо – не бачив, щоб хтось у паніці згрібав якісь речі. Але чого бракує – то це овочів. Через проблеми з транспортуванням і нові санітарні вимоги в супермаркетах можна зустріти хіба що картоплю, перець та цибулю. Коли з’являється щось інше – це миттєво розбирають. На щастя, я знаю про маленьку овочеву крамницю – і знайшов інші овочі в ній. Але наступного дня вона зачинилась: закінчився товар.
Пандемію відчувають не лише люди, а й домашні тварини. На другу ніч після запровадження карантину я взяв замовлення у дівчини, яка залишила Ухань, але в помешканні лишився її кіт.
У квартирі, де кіт пробув сам чотири доби, звичайно, пахло ніби після використання біологічної зброї. Я почистив його горщик, налив води, прозвітував власниці. Подібні замовлення від людей надходили ще не раз і не двічі. Тисячі містян залишили Ухань перед китайським Новим роком, сподіваючись повернутись за кілька днів. Але вже не вийшло.
Власниця іншого кота на ім’я Рисова Кулька, віддала його в тимчасовий притулок для тварин – але він звідти втік. Тож я отримав замовлення на розшук кота. Рано вранці, піднявшись на дах 33-поверхівки, де знаходиться притулок, я його побачив. Ловити довелось на саморобну іграшку з дроту й шкарпеток. За успішну операцію жінка заплатила мені 540 юаней – 75 доларів.
Що ж до мого життя поза роботою, то воно не надто змінилось – крім того, що їдальня зі смачним рисом, де я любив їсти, зачинилась, як і улюблене інтернет-кафе.
Багато хто каже зараз: “Ухань, тримайся! Ми з тобою!” – але ці слова підтримки надто загальні й нічого особливо для мене не означають. Запам’ятовуються маленькі, особисті кроки.
Одного дня я побачив на порожній вулиці старшу жінку з візком. За нею бігли троє бездомних псів. Відчуваючи, що їй може загрожувати небезпека, я зупинився й спитав її, чи все в порядку. Вона відповіла, що так. І, коли я вже набирав швидкість, то почув, як вона сказала: “Дякую тобі, добрий чоловіче”. Просто, але так зворушливо. Зазвичай люди моєї професії не чують багато щирих добрих слів. А в такий час підтримка й турбота особливо цінні.
Їдучи далі, я ледь не плакав. А, заспокоївшись і проїжджаючи парк, помітив, що в нас уже почалась весна.
Переклад і редагування Антона Семиженка.