Ані різка зміна бюджету, ні зміна політичного вектора країни у Швейцарії не відбулися б без прямої участі громадян. Там звикли як до референдумів, якими мають схвалити рішення парламенту, так і до народних ініціатив, на яких самі люди висувають проєкти законів, їздять країною, переконуючи співгромадян у важливості своїх ідей. Як це працює в сучасних умовах, “Країні” розповів директор Швейцарського фонду демократії Адріан Шмід.

За хвилину до початку інтерв’ю Адріан Шмід вкотре читає останні новини щодо поширення коронавірусу у Швейцарії. І турбують його не лише питання особистої безпеки й наскільки простим буде шлях із Києва додому. 64-річний швейцарський політик – протягом 20 років віце-президент місцевої Партії зелених, член міської ради Люцерна, директор Швейцарського фонду демократії – вже міркує про те, наскільки мають вирости видатки на швейцарську систему охорони здоров’я. “На одному з наступних всенародних голосувань точно піднімуть питання про створення національної системи противірусної безпеки. Буде широке обговорення: чи маємо ми цим зайнятись, скільки можемо на це витратити й так далі”. Говорячи “ми”, Шмід має на увазі не колег із адміністрації Люцерна чи однопартійців. Єдині, до кого він апелює в розмові – це усі швейцарські громадяни. Які навіть на коронавірус дадуть консолідовану, а не спущену згори відповідь. 

Десятки років ми вже знаємо про Швейцарію як про одну з небагатьох у світі країн із активним використанням елементів прямої демократії – референдумів, народних ініціатив і відкликань депутатів або чиновників. Ззовні це звучить симпатично – але як на ділі жити в постійній агітації, із активним підняттям суперечливих питань? Як захищатись від популізму? Про це “Букви” поспілкувались із Адріаном Шмідом під час його візиту до Києва на відкриття виставки швейцарських агітаційних плакатів різних років. Виставка відкрилась у київській галереї “Цех” за кілька днів до запровадження карантину. Репродукціями деяких плакатів, які надав цюрихський Музей дизайну,  проілюстровано й цю статтю.

– У Швейцарії громадяни нерідко самі визначають правила свого співжиття – не обираючи депутатів чи президентів, а голосуючи безпосередньо за проекти законів чи варіанти вирішення проблем. Це звучить ідилічно – але чи дійсно все минає конструктивно, без конфліктів?

– Ні, звичайно. Але цей механізм відлагоджено й він добре працює. Ще від самого початку існування Швейцарії в її теперішньому вигляді, по завершенню громадянської війни 1848-го. Тоді вісім католицьких, консервативних кантонів виступили проти 15 ліберальних. Перші програли війну. Швейцарія залишилась єдиною країною, але через розбіжності в поглядах на організацію життя парламент часто не міг приймати необхідні рішення. Політики-антагоністи блокували його роботу. Щоб якось вийти з цієї ситуації, 1891-го й було запропоновано варіант громадських ініціатив: коли громадяни Швейцарії самі виступали з ідеями законів і самі ж голосували “за” чи “проти”. І простою більшістю вирішували, як країні жити далі.

ДОВЕРСТКА: Зіткана з 23 кантонів-“штатів” Швейцарія дуже різнорідна: в країні значні групи консерваторів та лібералів, католиків та протестантів, німецькомовних, франкомовних та італомовних. Усі вони мають різні погляди на розвиток країни та достатньо великі, щоб їхньою думкою не виходило нехтувати. Громадянська війна, що відбулась у країні в листопаді 1847 року й забрала життя 86 людей, стала апогеєм цього протистояння. Після неї у країні стали шукати способи приймати спільні рішення в умовах різнорідності та взаємопов’язаності. Зупинились на прямій демократії, коли кожен наділений правом голосу громадянин вирішує, як жити країні, особисто. Система прижилась, і зараз, на додачу до місцевих та національних виборів у країні проходять регулярні референдуми (предметом їх розгляду є, наприклад, усі прийняті парламентом країни зміни до Конституції), народні законодавчі ініціативи (коли громадяни самі пропонують зміни до Конституції та голосують за них) та відкликання депутатів, мерів чи призначених чиновників. На рівні кожного кантону чи міста теж є подібні інструменти, які дозволяють вплинути на місцеві правила.

На місцевому рівні діють такі ж принципи. Інколи прийняті там норми прогресивніші, бо знайти більшість простіше на місцевому рівні, ніж на національному. Наприклад, я отримав право голосу, коли мені виповнилось 20 років. Зараз по всій Швейцарії право голосувати набувають у 18 років, а в одному кантоні – Гларусі – це можливо з 16-ти. 

Ця система хороша також тим, що ти можеш і не отримати перемоги – але, принаймні, твоя позиція здобуде належну увагу. І в підсумку частково тобі підуть назустріч. Наприклад, якось у моєму рідному Люцерні була ініціатива “Люцерн без автівок”: активісти хотіли заборонити заїзд автомобілів у місто. Звичайно, шансу отримати більшість там не було. Але відбулась широка дискусія, бо ж у всьому світі відчуваються проблеми із трафіком, на дорогах забагато автівок. Спосіб бодай частково вирішити це – збільшити кількість громадського транспорту. І активістів почули. 

Цей прояв прямої демократії перетворює вас на “щасливих лузерів”. Навіть не здобувши більшості голосів, ви отримуєте серйозну увагу – і бодай часткове досягнення своїх цілей. Наприклад, я колись виступав за скасування служби в армії, яка була обов’язковою для всіх, інакше – тюрма. Нашу народну ініціативу не підтримали, ми програли. Але в чомусь ми перемогли, і в підсумку з’явилась опція цивільного несення служби.

– Це все перспективно, конструктивно. Але бачу тут, принаймні, одну пастку – популізм. Легко здобути популярність, запропонувавши просте рішення. Яке в підсумку може бути й неправильним. Як забезпечити в таких випадках якісне, без зайвих скандалів та криків обговорення?

– Позбутись цього допомагають процедура й час. Зазвичай винесення на голосування народної ініціативи забирає 3-5 років. Спершу ви маєте ідею. Ви маєте записати її так, щоб вона ґрунтувалась на нашій Конституції. Ви не можете запустити народну ініціативу за скасування Швейцарії, наприклад. Чи запропонувати щось, що утискає права людини, особливо гарантовані національним законодавством.

Сформулювавши ідею, ви реєструєте її в канцелярії. Після того маєте 18 місяців, щоб зібрати 100 тисяч і один підпис. Це непросто, але це чудовий спосіб познайомити зі своєю ініціативою якомога більше людей і отримати перших союзників. Тоді канцелярія перевірить всі ці підписи на справжність – щоб не було ні голосів 17-річних, ні підробок. Після цього справа переходить до парламенту. Представники ініціативи приходять до депутатів на дискусію. Після чого відбувається національне голосування “за” чи “проти”. Щоб перемогти, треба отримати так звану “подвійну більшість” – більшість голосів у більшості кантонів країни. Так що це складна процедура, через яку прийняття деяких рішень тривало дуже довго. Питання надання права голосу жінкам виносилось на народне голосування тричі – у 1929-му, 1959-му та 1971-му. І лиш востаннє все відбулось успішно. Зараз схожі дискусії в нас щодо надання права голосу 16-річним, наступним етапом буде можливість голосувати для іноземців. Тому що зараз у таких містах, як Базель, право голосу мають лише 50% від його населення. 

Це невпинний процес, демократія ніколи не закінчується. Потрібно завжди бути відкритими до нових викликів і проблем. Наприклад, 40 років тому ми заснували у межах Швейцарії новий кантон – Юра, відділений від кантону Берн. Вони боролись за те, щоб стати незалежними від Берну й створити власну державу (у поселеннях, які утворили кантон Юра, живуть франкомовні, тоді як решта Берну – німецькомовні швейцарці – “Країна”). Боротьба була не дуже мирною. Обійшлось без смертей – але були заарештовані, ув’язнені. І це тиха спокійна Швейцарія, кінець ХХ століття.

Ніколи немає остаточної завершеності. Ти завжди шукаєш баланс – між провідними політичними партіями, між носіями чотирьох різних мов (статус державної у Швейцарії також має ретороманська мова, носіями якої є близько 60 тисяч людей – “Країна”). Між різними кантонами, соціальними групами – тому що в сільській місцевості, в містечках і великих модерних містах мислять по-різному. 

– Ви сказали, що за кілька місяців, швидше за все, треба буде голосувати щодо змін у системі охорони здоров’я. Звідки Ви знаєте про час? Є якийсь розклад голосувань?

– Так, національні голосування в нас відбуваються чотири рази на рік – і розклад є на наступні 20 років. Конкретні ж теми ініціатив стають відомими ближче до голосування. Наприклад, я знаю, що скоро ми маємо проголосувати за впровадження електронних паспортів. Будуть активні обговорення – бо цифрове майбутнє й приватність у нових умовах є великими питаннями у Швейцарії. 

У вересні ми організовуємо Всесвітній форум прямої демократії – і він припаде на одне з таких голосувань. Це чудово, адже буде можливість спостерігати за апогеєм процесу. За кілька днів до голосування – найзапекліша агітація і “за”, і “проти”. А після опівночі – попередні результати, де можна побачити, який кантон як проголосував. І краще відчути нашу країну.

– Що робити в таких випадках зі спробами маніпуляції людьми? Наприклад, в Україні є політики, що роками лякають людей “гейропою”, намагаючись відвернути від європейської інтеграції. Цільова аудиторія цих політиків не була в ЄС, не знає добре його принципів, не має серед знайомих відкритих геїв. І активно відгукується на подібні заклики. Хіба така тактика не може принести небезпечних плодів у випадку прямої демократії?

– Як видно із постерів, під кінець кампанії ви маєте стиснути свій меседж до “так” чи “ні”. Це значно спрощує подачу проблеми. Хоча багато залежить від загального розвитку суспільства. Якби зараз піднімали питання щодо права голосу жінок і подавали такі плакати, як у 1950-х чи 1920-х – це було б контрпродуктивно.

Зараз часом теж вдаються до такої риторики – приміром, деякі націоналістичні сили, які виступають проти іноземців. Але їхня риторика активізує й ліберальних людей: вони активніше йдуть до виборчих дільниць, щоб опонувати такій позиції.

В суспільстві є активісти, які працюють над викриттям маніпуляцій – зокрема в політиці. Наприклад, сьогодні я отримав листа від ініціативної групи, яка називається “Algoritmen Watch”. Вони виступають за вільний доступ до алгоритмів – в першу чергу, провідних соцмереж. Щоб ми розуміли логіку їхньої роботи – і, зокрема, виявляли пропаганду.

– Можливо, це вже в культурі швейцарців і люди звикли до цього – але мільйонам громадян доводиться регулярно приймати рішення щодо питань, якими живе країна. Досліджувати ситуацію, занурюватись у подробиці, вислуховувати аргументи різних сторін. Чи не хочеться натомість просто відпочити, пожити справами своєї сім’ї, безтурботно піти на вечірку чи відпочити перед телевізором?

– У нас теж вистачає людей, байдужих до політики. Лише в одному кантоні, Шаффгаузені, голосування є обов’язковим, у решті – добровільне. І, якщо питання людей не дуже цікавить, до дільниць прийдуть 40-45% людей. Якщо це буде актуальне питання на кшталт імміграції – явка складе десь 65%.

Що іще важливо – голосувати щодо різних питань приходять різні групи. Це видно навіть по стилю агітації: консерватори використовують інші образи, ніж ліберали, стиль оформлення різних питань різниться. Завжди є ця різновимірність, клаптиковість. І, в підсумку, немає такого, що “переможець отримує все”. Ті, хто перемогли в чомусь одному, програють в іншому. Ті, чию ініціативу не підтримали, все одно дістануть увагу й бодай часткове вирішення своїх проблем. І ліберальніша франкомовна частина країни, і мешканці консервативних гірських містечок, і люди з великих гамірних міст, і селяни. Поступово й повільно, але невпинно й усвідомлено ми рухаємось вперед.

Електронні копії плакатів надано Цюрихським музеєм дизайну (Museum für Gestaltung Zürich).