Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“Коли ми втрачаємо тишу, руйнується наше спілкування”

– Ви вчасно зв’язалися – зараз я якраз сортую всі зібрані за 30 років записи тиші. Їх близько семи тисяч, і десь сотня різновидів. Усе це записи, де у звуки природи не втручаються створені людською цивілізацією шуми – і вони такі тихі, що не вимагають нашої уваги. Це – звуки, в оточенні яких ми можемо відпочити. І вони всі різні.

Що робитимете, як посортуєте ці звуки?
– Опублікую їх. На сайті quietplanet.com, мій син зараз робить. Тож кожен зможе послухати.

І що відчує?
– Уявіть на мить, що ми спілкуємося не зараз через інтернет, а 30 тисяч років тому, десь на природі. Будова людського мозку і система сенсорів, які звертають його увагу на щось, – такі ж. Змінилося мислення, як і те, чому ми приділяємо увагу.
А тепер уявіть мене як іншого члена вашого племені, що стоїть перед вами. В мене є повіки. Я можу заплющити очі, й усі зображення світу довкола для мене в цю мить ­зникнуть. Але гляньте на мої вуха – заслонок для них нема. Коли я полюю чи тікаю – прислухаюсь, і на основі цього приймаю рішення. ­Почувши, приміром, тріск гілочки під лапою великої кішки. І щоб почути ці слабкі звуки, критичні для нашого виживання, довкола має бути відносно тихо.
Тепер повернімося в наш час. Навіть якщо ви живете в селі – довкола працює техніка. Світ став гучний. Особливо через шуми транспорту, що не мають нічого спільного з нашим природним середовищем.

Що ми втрачаємо?
– У шумному середовищі важче думати. Певно, у вас є цей досвід: коли їдете в машині й маєте розібратися з картою місцевості. Але грає радіо, й музика не дає сконцентруватися. Тож ви стишуєте музику до рівня, на якому вона не заважає вашим думкам. Дослідження показали: що вищий рівень шуму на фабриці, то більше там нещасних випадків. Учні, які навчаються в тихих класах, показують кращі результати на тестах. Інші дослідження доводять, що в шумних середовищах ми менше схильні допомагати одне одному.
Коли живемо в тихому місці – ми більш “присутні”. Можемо, власне, говорити, а не просто розуміти слова, які кричимо одне одному. І відчути тон людського голосу. ­Позаторік у Всесвітній день комунікацій Папа Римський виголосив промову “Про тишу і слово”. Мій священик надіслав мені копію. Там ідеться, що коли ми втрачаємо тишу, яка розділяє слова між собою й дає нам час зрозуміти їхні справжні значення, – тоді руйнується наше спілкування.
Це – одна з причин створення фундації “Один квадратний дюйм тиші”. Намагаємось облаштувати перше місце, головною ознакою якого була б повна тиша. Далі, можливо, ідею підхоплять інші. І з’явиться більше місць, де можна буде прийти до природи, обміркувати свої думки, з’ясувати, хто ви насправді є і про що дійсно турбуєтесь.
Звичайне життя для цього не надто придатне. Мої думки протягом, скажімо, півгодини в робочий день охоплюють увесь світ. Це – листування електронною поштою, розмови на зразок цієї. Технології дозволили нам бути на зв’язку, але при цьому ми не є там, де перебуваємо. Не приділяємо увагу тому, що відбувається поряд із нами. У кімнаті, де ми є, чи надворі. Мій дід не уявляв, що можна спілкуватися з людиною в Німеччині, лежачи у своєму ліжку. Але він у будь-який час міг сказати, наскільки вологий у цей момент ґрунт чи в якій фазі місяць. І це завжди було точно. А мій батько, коли був моряком, постійно стежив за припливами й відпливами. Зв’язок зі світом природи весь час зберігався на тлі його свідомості. Для мене це не так. Ми живемо всередині наших голів, а не сердець. А саме там ми слухаємо.

793843_493437917368960_1527245914_o

Ви казали, що вперше по-справжньому слухали в 27 років. Чому так пізно?
– Коли я був малюком, також умів слухати. Це вміння мають усі діти. Вони чують дуже багато – просто вбираючи звуки в себе. А потім ми йдемо до школи, де вчитель стає перед класом і каже: “Слухайте!” Що означає “зосередьте увагу на мені й відсійте решту”.
У школі я був дуже успішним у фокусуванні уваги. Потім був старанним студентом, вивчав поведінку рослин. ­Здобувати ступінь магістра мав в університеті Віскон­сину, поїхав туди авто. Це понад тисячу миль, і після 12 годин за кермом я був повністю виснажений. З’їхав із шосе на ґрунтову дорогу, щоб знайти місце для відпочинку. Там було поле. Я зайшов на нього, ліг – і невдовзі почалася злива. Я лежав непорушно, не міг навіть сфокусуватися. І чув, як грім заповнює порожні місця в долині. Завдяки цьому навіть міг уявити, як долина виглядає, не розплющуючи очей.
Грім показав порожні місця не лише у долині, а й у моєму житті. Я зрозумів, що живу поверхнево, та й це життя – чиєсь інше, не моє. Це був мій перший день у дорослому житті, коли я справді слухав. Дощ скінчився, я викрутив одяг і замислився: “Ким же я стану? Ким я був?”
Невдовзі залишив магістерку з єдиною метою – стати кращим слухачем. Іще не було терміна “акустична екологія”, взагалі сфери, що дала б можливість існувати мені як відстежувачу звуків. Я просто вийшов зі старого життя в нікуди.
Але воно лишило мені борг за університетську освіту, який треба було виплачувати. Тож я почав працювати велокур’єром, бо це дало свободу та гнучкість, потрібні для обдумування власних думок. Також купив диктофон і навушники. Бо, слухаючи записане, чуєш значно більше, ніж коли стоїш поряд із диктофоном у тій же кімнаті. Якимось чином ти повністю відкриваєшся тому, що звучить у навушниках. Отримуєш нефільтрований досвід – мозок нічого не відсіює.
Несподівано робота кур’єром навчила мене, чого варте вміння добре слухати. Я заробляв долар за кожну доставку, тож мав бути швидким. А діловий центр Сіетла живе бурхливо – я називаю його річкою металу. За дев’ять років роботи мене збили з десяток разів. І щоразу, коли це траплялось, я прокручував свої відчуття назад і розумів, що мав перед цим попередження. Воно було, я мав би почути цей звук. Але не слухав. ­Раптово я опинився в тих же умовах, що й первісна людина в джунглях. І після цього усвідомлення вже не зміг не чути.
Запитайте себе: що у світі варте слухання? І перша відповідь – нам дуже пощастило жити на Землі. Наша планета – музичний програвач на сонячній енергії. І що ближче до екватора, то більше енергії вкладається в біоакустичну систему. У червні я з двома дітьми поїхав до Амазонки. У таке віддалене місце, що якби ми загубилися, мали б пройти півтори тисячі миль до найближчого шосе. Моїй доньці 22. ­Перед поїздкою вона спитала: “Але ж мій мобільний не працюватиме, так?” – “Ні, Еббі, не працюватиме”, – відповів їй. “І як ми подзвонимо в 911?” – “Ми не набиратимемо рятувальників, бо їх там не буде. Там узагалі не буде нікого, хто міг би нам допомогти”. – “А що ж ми робитимемо, якщо потрапимо в халепу?” – “Еббі, ми маємо просто бути уважними, відкрити свої відчуття – і не потрапляти в халепу”.
Раптом я зрозумів, що це буде новий світ для неї. В Америці наші життя сповнені готових рішень. Нас переконали, що рішення – завжди десь, у якомусь продукті. А не в нас самих. У цьому розумінні наша подорож Амазонкою була справді цінним досвідом, тому що ми завжди мали знайти відповідь усередині себе. І повернулися, як бачите.

Що ви там робили?
– Слухали. Там зміни звуку настільки постійні, потік інформації щільний, наче ­графіки акцій на біржі. Кожен із записів звідти можна прокрутити на 5 хвилин – і він звучатиме зовсім інакше. І що особливо вражає: що здоровіша екосистема, то мелодійніший звук. Якщо ми почнемо слухати ліс, який горів чи де траплялись інші біди – наприклад, він втратив якісь важливі для себе дерева, – то там теж чутно природу. Але вона не має ритму. Ніщо з того, що ти чуєш, не спонукає тебе підспівувати. А коли відвідуєш національні парки, якісь віддалені місця чи країни третього світу, де люди ще не надто наслідили, – о Боже! Коли ми їхали з Амазонки, я спіймав себе за наспівуванням тих мелодій. Вони такі багаті – наче задіяно всі клавіші на піаніно. Якщо вам складно відчути це – можливо, ви прислухаєтесь не до того місця. Слухаєте місце, що в біді. Знай­діть здорове – і проблем із музикою не буде.
Знаєте, що я роблю, коли натрапляю на ­проблеми особисті чи в бізнесі?

Що?
– Записую їх на папірець. Не ламаю собі голову над ними. Більшість проблем насправді ж не вимагають тривалого думання. ­Треба лише прийняти їх і продовжити свій рух. Тож я занотовую ці проблеми й переношу їх у тихе місце. От десь за тиждень я відвідаю “Квадратний дюйм тиші”. Поставлю тиші свої запитання – й отримаю відповіді. Це робить моє життя набагато простішим.

Кілька років тому ви опублікували перелік “Останні тихі місця”. З усієї Європи вказали лише одне місце – у Франції. Може, з того часу є оновлення?
– Ні, нема. Я також був у Німеччині, ­Австрії, Швейцарії, в кількох регіонах ­Італії, всюди в Іспанії – і з великою часткою імовірності можу сказати, що там тиші вже не лишилося. У найкращих місцях там стан повної тиші триває не довше хвилини. І люди, які відчувають у Європі тишу, – ­скоріше за все, мають незареєстроване погіршення слуху. Серйозно – адже більшість людей, слух яких погіршав через шум довкола, навіть не усвідомлюють цього. Вони наче перебувають у кімнаті, де дуже повільно згасає світло. І лише хтось новий, заходячи, може помітити, як стало темно.
Я ще не бував у Східній Європі. У Польщі є ліс, який дуже хотілося б описати. ­Також у Сибіру й на північних територіях Росії, я певен, є тиша. Але пересвідчитися поки що змоги не мав.
Певно, в Україні також є прислів’я “Мовчання – золото”. Це ніколи не було правдивіше, ніж сьогодні. Найбільша індустрія у світі, відповідно до Всесвітнього товариства охорони природи, – туризм. Щодня у цій сфері витрачають понад 2,5 мільярда доларів.

Але тиша й туристи – крихке поєднання.
– Люди мають величезний інтерес до тиші, до відвідин справді тихих місць під час своєї відпустки. Жителі сонних містечок не усвідомлюють, який скарб вони мають. Там нічого не відбувається! Вони можуть стати місцем, куди ­прагнутимуть потрапити люди з усього світу. Із Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Західної ­Європи. Адже там просто неможливо ­створити курорт тиші – забагато доріг, ліній електро­передач, трубопроводів. А в Україні можуть бути вільні від цього ­місцини.
У світі ще немає місця, що свідомо очистили б від забруднення шумами й сертифікували б як таке. В економіці це називається “фруктами, що низько ­висять”. Щоб їх зірвати, практично не треба ­зусиль.

Які ще вимоги до тихого місця?
– У фізиків це – відсутність будь-якого звуку. Але фактично на планеті цього немає. Навіть в експериментальних ізольованих камерах усередині приміщень, де начебто поглинаються всі звуки і які є найтихішими місцями на Землі, – навіть там шум можна виміряти.
Я визначаю тишу як спокійне природне середовище без будь-яких шумів, викликаних діяльністю людини. Іншими словами, ті ж умови, що мали наші предки 30 тисяч років тому.
Найзапекліші подразники тиші – ­літаки. Незалежно від висоти, на якій ­летить лайнер, – шум від нього чутно на 20 миль довкола. Тож принаймні в ­межах кола радіусом 20 миль від тихого місця лайнери літати не мають.

Чи є у вас послідовники?
– Кілька людей. Є жінка з Тайваню, журналіст і радіоведуча. Вона надіслала мені камінь, і скоро я віднесу його до “Квадратного дюйма тиші”. Він пробуде там близько місяця. Тоді я відправлю його їй назад. Це буде її маленький камінь тиші.
Також є режисер, який започаткував ініціативу: щоб кожен зацікавлений узяв під свою опіку один квадратний дюйм простору й відповідав за нього. Це може бути гілка на кущі або клаптик газону. Просто звертати на нього увагу. І дивитися, як він живе, як змінюється.

ОПИС

Медитативна розмова з дослідником тиші Гордоном Хемптоном.

ОПУБЛІКОВАНО

В журналі “Країна” від 7 лютого 2013 року. Матеріал винесено на обкладинку.

ФОТО

З особистого архіву Гордона Хемптона.

ЖАНР

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page