Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

Не дадуть померти

Колонка, яка писалась для журналу “Країна”, але не вийшла там із невідомих причин.

Лиш півдоби, як я в Ізраїлі — а в кишені джинсів уже дзеленчать ключі від квартири в Тель-Авіві. Там живуть і зберігають усі свої речі Женя й Сергій. Ми побачились уперше в житті, до того трохи переписувались із Женею в фейсбуці. А тепер у мене в кишені ключі від усього, що в них є.
— Заходь, коли хочеш. Лишайся, скільки треба, — сказала Женя, коли ми доїли смачну ситну вечерю. — Софа у твоєму розпорядженні. Вибач, що стіни трохи поцвіли — тут поруч море, волого.
Хочеться хоч якось віддячити: інакше довелося б платити по сотні доларів за кожну ніч у готелі.
— Ну, можеш кавун на наступну вечерю принести, як хочеш, — посміюється Сергій. Це в Ізраїлі копійки.
Відчуття, ніби я лишаюсь щось винен, супроводжує в країні постійно. Наприклад, коли водій міського автобусу бере мій мобільний, щоб на івриті дізнатись, де мене чекає мій співрозмовник. Тоді шофер гукає в салон, чи є хтось російськомовний, щоб пояснити мені маршрут. Знайшлась літня жінка, яка навіть проїхала свою зупинку, щоб показати потрібний будинок. Або коли директорка готелю віддає мені своє гроно винограду й півгодини розповідає про готель і місто. Або ж Доріс. Я просто спитав у симпатичної дівчини дорогу, а вона:
– обміняла в крамниці всі мої дрібні монети на банкноти, “адже так зручніше”;
– подарувала мені свою пляшку води: “тобі ж іще чимало ходити”;
– розповіла все про свою недавню службу в армії й показала сотню знімків звідти;
– розпитала, як мені Ізраїль і чи все я побачив, що хотів;
– запропонувала нічліг у себе, якщо я затримаюсь на півдні країни.
Її батьки повернулись в Ізраїль із Франції. Величезні очі, смаглява шкіра, приємний голос. Дуже шкода, Доріс, але маю повертатись у Тель-Авів.
— Мені теж, щойно з Києва переїхала, незручно було, — сміється Женя, коли ділюся з нею враженнями. — Якось вийшло так, що в мене закінчились гроші, з квартири виселяли, і я не ходила на курси івриту лише тому, що не було за що до них доїхати. Попросила на роботі частину зарплати. Колеги, як дізнались — серйозно образились: “Як це ти нам нічого не сказала? Як це ти не маєш де жити — а в мене?” Надарували купу грошей.
— Ці люди багато дають, — каже дівчина. — Але є така приказка: “В Ізраїлі тобі не дадуть померти, але й жити теж не дадуть”. Всі ці люди потім розраховуватимуть на тебе. Вони своє ще візьмуть. До речі, ти не міг би взяти невеликий пакунок моїм батькам у Київ?

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page