Антон Семиженко
журналіст, редактор
Капіталізм перетвориться на систему, де кожен матиме однакові можливості, впевнений американський соціолог Ерік Олін Райт. Наводить успішні приклади таких змін і пояснює, чим новий лад відрізнятиметься від комунізму
Ви критикуєте прописану в декларації незалежності США засаду, за якою кожна людина має право на щастя, і мета держави – сприяти їй у цьому. Стверджуєте, що більше уваги треба приділяти процвітанню людини. В чому різниця?
– Люди використовують на позначення важливого для себе різні слова: щастя, добробут, повноцінне життя, процвітання, достаток. Усі вони близькі за значенням. Але орієнтація на щастя – дещо поверхнева. Його легко зімітувати. Ніколи не знаєш, чи якійсь усміхненій людині на вулиці справді добре. А головне, щастя дуже залежить від так званих адаптивних пріоритетів. Ті, у кого справи дійсно кепські, схильні занижувати свої очікування від життя. І вони справді щасливі з тими мізерними речима, що отримують. Ідея процвітання має об’єктивніші критерії, бо стосується людського потенціалу. Це як із фізичним тілом. Можна сформулювати мету: “ми хочемо, щоб люди не хворіли”. А можна іншу: “щоб люди мали здорові, енергійні, гарні тіла”. У процвітанні – такий же позитивний наголос.
Інколи це називають ідеєю Аристотеля. Узявши жолудь, він сказав: це потенційний дуб. І якщо він ним стане – можемо сказати, що він реалізував своє призначення. Він процвітає – якщо його потенціал усвідомлять і створять сприятливе середовище для реалізації.
У сучасних державах нечасто цим переймаються, навіть на словах.
– Це невигідно авторитарним керівникам, бо підвищує рівень свободи та самооцінки людей. Так само не сприяють цьому великі корпорації – адже на самостійних людях і самодостатніх спільнотах не дуже заробиш. Проблема ще й у тому, що керівники держави й великих бізнесів – оті представники “пануючого одного відсотка людства”, проти яких виступають представники руху Occupy Wall Street – часто живуть поза суспільством, на обнесених високим парканом ділянках. Вони не відчувають, а часто навіть не знають реальних потреб підвладних їм людей.
У Венесуелі така відірваність еліти від суспільства призвела до обрання президентом Уґо Чавеса й боліваріанської соціалістичної революції. Як оцінюєте цей експеримент зараз, після смерті Чавеса?
– У рамках цього експерименту були успіхи. Для локальних спільнот стало більше можливостей участі в політиці. Але не відбулось успіху в зміні базових суспільних структур. Загалом венесуельські багатії залишились і при владі, й при грошах.
Вам відомі сучасні успішні приклади некапіталістичного шляху розвитку суспільства?
– Ні. Всюди діє капіталізм, просто з варіаціями. Неоліберальне бачення зводиться до фрази “іншого шляху немає”, яку на початку 1990-х сказала британська премє’рка Маргарет Тетчер. Я з цим не згоден. Просто зараз капіталізм – найпотужніша система, що створює перепони для своєї трансформації. І активісти поки що не можуть їх подолати. У нас недостатньо ресурсів. А навіть якби й було достатньо, якби я міг просто стукнути пальцем – і діюча капіталістична модель перетворилася б на демократичну егалітарну (базовану на принципі рівності можливостей та доступу до благ кожного члена суспільства. – “Країна”) спільноту з кооперативною ринковою економікою, але без концентрації приватної сили – це все одно могло б спричинити хаос, війни і страждання. І не факт, що вдалося б досягти задуманого. Бо соціальні зв’язки й взаємозалежності занадто складні, щоб отак їх обрубувати.
Мені більше до вподоби спосіб, у який феодалізм перетворився на демократію. Капіталістичні інституції протягом століть, фрагмент за фрагментом, утворювалися в тріщинах і прогалинах феодальної системи. Лише там, де була вільна ніша. А далі розширювалися – тому що вирішували проблеми в цих суспільствах. Не було так, щоб капіталісти зібралися й почали думати: “Як же нам змінити феодалізм?” Вони не сприймали це як проект взагалі. Лише питали: “Як нам заробити гроші?”, заповнюючи вільний простір для задоволення власних потреб. Трансформація феодалізму ж стала побічним ефектом.
Утім, капіталізм поодинці не зміниш. Тут потрібні стратегія і спільнота, це – колективний проект. І поступово він утілюється. Через безліч форм діяльності, від робітничих кооперативів і громадських ферм до “Вікіпедії” та вільного програмного забезпечення. Усе це, заповнюючи вільні ніші, запроваджує нові правила гри. Отже, поступово в тілі старої системи народиться нова. Якщо цьому сприятиме держава.
А чи сприятиме?
– Це якраз невідома змінна в цьому рівнянні. Важко з певністю сказати, чи держава захищатиме найагресивніші форми капіталізму, чи в кооперації зі спільнотою підтримуватиме малі та середні компанії, інтереси яких більше прив’язані до місцевих умов, і як наслідок, активізують демократичніші форми локального життя. Мій прогноз оптимістичний – хоча б тому, що розв’язання екологічних проблем несумісне з нинішньою неконтрольованою фінансовою системою. Тому з’явиться політична воля обмежити вплив глобального капіталу, й це відкриє у системі безліч шпарин.
У книжці “Уявляючи реальні утопії” ви описуєте кілька десятків нових ініціатив, що заповнюють шпарини у системі та є некапіталістичними. Чи можна виділити головну з них?
– Це складно. Деякі мають ідеологічну роль, їх можна використовувати як приклади можливостей. Приміром, я дуже люблю створення відкритого програмного забезпечення й продукти на зразок “Вікіпедії” та операційної системи Linux. Ця добровільна співпраця швидше й меншим коштом створює кращий продукт, ніж той, що виробляють капіталістичні фірми. Це дискредитує чинну систему майнових прав.
Але ж не у всіх середовищах це можливо.
– Так, технологія виробництва програм дає людині самій визначати бажаний рівень участі в проекті. Програміст може приділяти йому годину на тиждень, а може 70 годин. Звичайно, в якихось сферах потрібна фізична присутність і фіксований графік роботи. Але така гнучкість можлива не лише у програмуванні.
Також ви пишете про компанії, власники яких – усі їхні працівники. Знаєте успішні приклади діяльності таких фірм?
– У моєму містечку Медісон у штаті Вісконсин є фірма, що випускає індустріальних роботів. Це дуже високотехнологічне виробництво, кожен робот унікальний. І ця компанія на 100 відсотків у власності її працівників. Інженери, механіки, бухгалтери й навіть дівчина на ресепшені – кожен є співвласником.
Яка модель цієї власності?
– Ключові речі – частка акцій та участь в управлінні. Кількість акцій у кожного може бути різна – зазвичай, що довше працюєш, то більше їх маєш. Якщо залишаєш компанію – маєш продати акції кооперативу, бо сторонніх власників немає. А право голосу надається за принципом: одна людина – один голос.
Також у Медісоні кооперативом є найбільша в місті компанія таксі. Усі водії – її співвласники. Там також “одна людина – один голос”, але ще й рівні частки акцій. І коли під кінець року розподіляється прибуток, ніхто не має підстав вимагати більше за когось іншого. Автомобілі, комп’ютери в диспетчерській та програми, станція техобслуговування при цьому належать кооперативу.
Звісно, поки що це поодинокі випадки. Але вже є федеральний закон, що дає податкові пільги, якщо колектив вирішить викупити компанію у власника для створення подібного кооперативу. Тому невдовзі, думаю, подібних компаній стане більше. Адже виходить на пенсію покоління “бебі-бумерів”, до якого належу і я. Багато з них мають компанії, і не завжди бізнес хочуть перейняти діти. Продати фірму її працівникам – не найгірша опція.
Щодо вашої ідеї безумовного базового доходу, коли кожен член спільноти просто так отримує достатні для прожиття гроші – таке було в Південній Африці, але уряд згорнув програму.
– Там лише називали дослід безумовним базовим доходом. На ті гроші прожити не можна було, та й отримували їх не всі. Але є кращі приклади. У кількох селах Намібії кожен мешканець отримував базовий дохід у розмірі близько 100 доларів. Чимало, як для країни, але без надлишку. Результат – швидке поліпшення здоров’я людей та їхньої зайнятості.
Чому зайнятості?
– Це були надзвичайно бідні села з голодними та хворими людьми. А коли ти бідний нижче певної міри, то навіть якщо в регіоні є робота – ти не можеш до неї дістатися, а також гарантовано виконати. Бо не маєш сил.
Безумовний базовий дохід одразу ж покращив здоров’я. А тоді члени порівняно великих сімей могли об’єднати свої ресурси. І за ці кошти, приміром, відправляти когось щодня автобусом до міста, щоб людина змогла там працювати. Це спричинило різке покращання на економічному рівні. Іще трохи згодом, заощаджуючи, ці сім’ї змогли придбати скромні засоби виробництва – наприклад, швейні машинки.
Але якщо люди мають на що жити, чи будуть вони працювати?
– Це якщо вважати, що люди працюють лише заради виживання. Не думаю, що це соціологічно адекватне розуміння як роботи, так і виживання. Є багато причин того, чому люди потребують більше доходу, ніж просто гроші на їжу. А крім того, робота дає багато іншого – суспільне призначення, наповнення, людям цікаво.
Іще один приклад із вашої книжки: округ у Чикаго, де громада отримала змогу розпоряджатись бюджетом. Як приймалися рішення?
– Це так зване бюджетування загальної участі. Його базовий принцип – голосувати за бюджет мають прості громадяни.
У Чикаго все почалося із загальних зборів, куди могли потрапити всі жителі району. Прийшли 400 – 500 небайдужих. На зборах сформували комітети з різних сфер витрат – дороги, школи, екологія, дозвілля. Кожен увійшов, до якого хотів. Ці комітети зібрали й проаналізували пропозиції, дуже конкретні: будівництво велодоріжки на певній вулиці, чи висадження дерев у парку, чи створення дитсадка. Технічно обґрунтували вартість кожного проекту. Тоді у шкільному спортзалі школи вивісили всі ці проекти, автори їх презентували, і протягом двох днів місцеві мешканці могли підтримати якийсь із них. Після підрахунку голосів склали рейтинг – і перші у списку проекти, наскільки вистачало бюджету, втілювалися. Наступного року все починалося заново.
Один із наслідків – у людей виховалась терплячість. Вони зрозуміли, що це справа не на один постріл, і як не цьогоріч – то за рік їхня проблема може бути вирішена. Також істотно змінилось те, як розподіляються гроші. Раніше 85 відсотків цих ресурсів ішли на ремонт дорожніх ям. Тому що якийсь невдоволений мешканець міг подзвонити своєму депутату, поскаржитись на яму біля будинку – і той, якщо є хоч якісь гроші, виділяє їх на боротьбу з проблемою. А коли долю бюджету вирішили на таких зборах – на дороги пішли всього 15 відсотків грошей. Бо якщо в людей є вибір: залатати яму чи прибрати парк, вони обирають парк. Коли бачиш усю ситуацію й колективно її обговорюєш – мислиш ширше.
Усі приклади, що ви описуєте, гучні. Багато дискусій, продуктивних і не дуже, чимало незгодних та ображених. Чи прийняті в такий спосіб рішення найефективніші?
– Важливо, щоб вони були не найефективніші, а ефективніші за ті, що приймаються в інші способи. Треба порівняти з альтернативами. Чи розподіл бюджету в такий спосіб дає кращі результати для громадян? Чи задоволені вони легітимністю рішень? Чи, може, їм більше подобається, якби гроші ділила мерія чи рада старійшин?
Це громадський спосіб впливу на суспільство, він єдиний ґрунтується на демократичних засадах. Кожна людина є однаково важливою, і співпраця можлива тільки через переконання.
В Україні єдиний поширений механізм впливу суспільства на державу – вибори.
– Вибори дещо знижують автономність влади. Якісь речі навіть корумпована українська держава робить через те, що на неї чекають вибори. Інакше б вона цього не робила. Але ця форма суспільного впливу слабка.
Які форми впливу на державу вважаєте ефективнішими?
– Це залежить конкретної моделі влади – наскільки вона взагалі піддається впливу? А також від її інституційних характеристик. В американської держави є чимало властивостей, що дозволяють легко підпорядкувати її корпоративним силам. Наприклад, система фінансування тих же виборів відкриває для багатіїв та корпорацій можливість суттєво впливати на формування й використання державної сили. Бо вони – основні спонсори політичних партій та кандидатів у президенти. А уявіть систему фінансування виборів, у якій кожен громадянин США отримував би, скажімо, по сотні доларів на рік “політичних грошей”. Пластикову картку зі 100 доларами на ній, що можна витратити лише на пожертви політсилам. А ті, у свою чергу, не мали б права отримувати гроші з будь-яких інших джерел. Лише від громадян, кожен із яких має однакові можливості. Уявіть, як радикально це змінило б стиль роботи політичних партій. Вони мали б постійно бути у прямому контакті з громадянами – щоб отримати ці “долари демократії” для платні за офіси, зарплати політикам і тому подібне. На жаль, цього ще ніде не втілювали.
Але треба, щоб суспільство було зацікавлене в цьому.
– Не обов’язково. Потрібні окремі глибоко зацікавлені люди, нехай навіть кілька. Тоді долучаються все більше й більше людей – зрозумівши, як працює механізм впливу на владу. Не треба вважати, що суспільство має рухатися вперед синхронно.