Антон Семиженко
журналіст, редактор
А ще ми вимпелки вишиваємо. Приїжджають поляки, молдовани — розкуповують. І мені у зв’язку з нашими подіями у країні пішло шось таке… От що ви можете побачити на цьому вимпелі? А це, оказується, душа. Бо, як бачите, голуб не має ока. Це означає, що він дух. А тут уже хрест, квіти — тобто, це він дух над померлим. Янголи тоже бувають різні — і янголи хороші, і янгол сміху, і янгол смутку. В кожної людини є янгол, і не один.
Раніше тканину ми в основному у Вінниці купували, а зараз є «Нова пошта», три дні — і все прийшло. Так само «Новою поштою» й відправляємо готове замовлення. Обманів не було. Люди, які вишивкою займаються, взагалі довірливі. От мені треба було заказати тканину. Ми заказуємо на тисячу й більше гривень. Нам уже навіть безкоштовно її пересилають, є такі. Знають, що ми постійні клієнти.
Працювати з шовковою ниткою дуже важко. Вона «стріляє», вистрілюється. Якщо проста нитка — вона легше, бо вона не витягнеться. А шовкова: туда-сюда — і воно вже пішло назад. Як ми провіряємо шовкову нитку, чи справжня? Якщо взяти сірничок і підпалити її — нічого не лишиться, вона згорить уся. Якщо нитка має домішки — вона буде горіти-горіти, а на кінчику запаяється. З тою ниткою добре працювати, але все ж натуральний шовк кращий до тіла.
Якшо ви одну мережку на цій сорочці зробите за день — то це вже дуже добре. Тут кожну ниточку треба зачепити й прошити — і з цього боку, й з іншого. Це дуже кропітка робота. Взагалі ж я цю сорочку робила півроку.
Вишиваю я років з 13-ти. Ми жили в селі, а там ні свадьба, ні похорон, ні проводи в армію не проходили без вишитого рушника. І дівчина замуж не виходила до тих пір, пока вона собі не зробить посаг. Були сундуки чи софки такі, що туди все складали. Оце дівчина має навчитися шити, вишити сорочку собі, нареченому, рушники, подушки, простиня вишита, різні серветки. Скласти всьо в той сундук — і аж тоді вона має право вийти замуж, бо вже склала свій посаг. І по посагу судили, чи працьовита жінка, чи ледача.
В нас у селі у всіх було по 50 сотих города. На цій землі ми садили пшеницю, жито, кукурудзу, картошку — всьо-всьо збіжжя, яке там могли. І садили коноплю.
От я маленька, 5 чи 6 років. А конопля ж висока, тоненька. І ми з подружками в ту коноплю зробили собі стежечку, розтоптали там місце, і ми там собі граємось. Ми виросли в коноплях.
А потім ці коноплі дозрівають, вицвітають, їх зрізають. І ми несем усе до річки, і кладемо у воду й зверху накладаємо каміння. Щоб воно два тижні там поквасилось. Витягають його звідти — а воно таким м’яким стає — і б’ють на батальні, й виходять волокна. І з тих волокон ще його вичісували, а потому пряли. На прялці, або в куделі. І робили з нього — ось, зараз покажу.
Цим коноплям уже з 50 років, якщо не більше. Ось з цеї куделі потом пряли ось такі нитки. Потом верстати, на ці верстати набирали ці нитки — і ткали, і домоткане полотно робили. Це вручну треба було все спрясти. А потім його відбілювали ще.
Це нічна сорочка стара. Бачите: як вишивали, оберіг такий ставили на грудях. Різні були обереги, родове дерево дуже поширеним було. Бували пишні нічні сорочки, де вишивали і рукави, і все. Але в кожного вже по-своєму.
Почті в кожній хаті цим занімались. Усі вишивали. У мене був брат — у восьмому класі він уже вишивав, на замовлення рушники робив. Просто я вишиваю, мама вишиває — а він маленький братік, сидить коло нас. І що ж ви хочете: зацікавився, попросив показати. І навчився! І зараз є багато чоловіків, що вишивають. І в Ямполі є.
Раньше, за молодості ми нічим не цікавились. Воно мені інтірєсне, та бабина стара сорочка, той сундук? Баба померла, та й спалили його, воно нікому не нужне. А є ж у нас люди, що мають «синдром Плюшкіна», то вони все збирають. А тепер, може, хтось і на коні, бо мають свої колекції, мають багато вишиванок. А інтерес у людей до того повертається.
Це хрестильна сорочечка. Може, ви знаєте: як ідуть дитину хрестити до церкви, то має бути біле — біла сорочка, біла простиня. Ця сорочка потім має обов’язково зберігатися, це вже як захист іде. Цю сорочку я й шила сама. І теж вручну — машинки не маю, то сіла й зробила.
А це сорочка моєї донечки. Денна, на вихід, тут усе оброблено шовковими нитками, із мережками. І вона попросила мене зробити ше й ззаду. Зазвичай вона там виходить пуста, а донька просе: а ти мені виший і ззаду ше. От і вийшло, що проста сорочка — а все одно кидається в очі, доповнює.
Свою вишиванку продати не можна, бо є такий вислів: продасиш сорочку — продасиш своє щастя. Якшо тобі хтось сорочку подарив чи ти сам собі вишив, і ти іменно найменував: «Це — моя», то нікому її вже не віддавай.
Осьдо я пошила цю сорочку, вже багато років пройшло. І поїхала моя донька в ній у Клембівку на свято. І приходят до неї люди й кажут: «Ми даєм тобі три тисячі доларів за цю сорочку». Ті люди приїхали звідкись там з Італії. І вони зо три чи п’ять разів підходили до неї:
«Знімай цю сорочку! Ми в тебе купимо». Вона її не зняла, не дала — того шо це була в неї перша сорочка, і вона в перший раз її вділа. Навіть розсердилась на них: каже, ви більше до мене не підходьте, бо я вам цієї сорочки не продам!
І так ця сорочка до сьогоднішнього дня в неї є. Дівчата сміються: «Та Наташа, це ж всього сорочка, це ж забобони». А вона — нє і всьо. «Бо продам своє щастя. Мама мені так сказала».
Дуже рідко шию на заказ. Це важко, бо якшо людина з тяжким характером, чи недоброзичлива — сорочка тобі лягати не буде. Узор буде коситися, все йтиме наперекіс. Так воно є, будь-хто, хто шиє, так скаже. Тому мені легше сісти, вишити — і нате осьо, я продаю. А шити сідаю, коли в мене хороший настрій, коли душа лежить.
У моєму дитинстві життя в селі було набагато лучше, як зараз. Люди тоді не були залежні від грошей. От моя мама була ланковою в колгоспі. Вона їхала в поле рано, в 5, у 6 часов. І приїжджала — уже вечоріло. Ланка — це 16 чоловік, і от вони їдут із поля, ці люди — вони співают. А хто вам зараз де шо співає? Зара покликали на іменіни, чи свадьбу роблят, чи шо, і хто любитель випити — випив, хто не любить — посиділи, посумували, і тихенько розійшлись. Тоді жили дружно, хоть і бідніше, не мали всього цього тряп’я. Але, може, так і легше.
Здибались люди часто, в нас у Петрівському це називалось «оденки». Одна сім’я, друга, третя — усі сходяться, розкладають шиття. Хазяйка, до якої на цей раз прийшли, готує на всіх їсти. Проста їжа — пішла, набрала картошки в мундірах, чи капусти кислої. Тоді ж не так було, як зараз у баночках ми робимо — а
бочки стоять на 22 відра, одна з капустою, друга з кислими огірками, І третя з помідорами. І ше були вівці й робили бриндзю, то ціла бочка бриндзі була. Люди мали всьо своє, корів тримали, молоки мали.
А ми зараз шо купляємо, шо їдять наші діти? Того я й щитаю, що тоді було лучче, як зараз. Бо зараз маєш гроші, а здоров’я не маєш.
Я робила завмагом у селі нашому, і робила завклубом, поки не переїхала сюди в Ямпіль. А в Ямполі стала технічкою в музеї, і так по сьогоднішній день я в цім музеї технічкою й працюю.
Приїхали сюди ми в 1995 році. А до того все життя у Петрівському. Хотя по своїй молодості я їздила в Сибір із чоловіком і з сином на заробітки, на радіовузлі діжурила. Це було біля Барнаула, четверо суток поїздом їхали звідси. І півтора года ми там жили.
Я шо бачу — всьо хочу робити. Мені ніколи не скушно. От є, кажуть, люди, навіть у мене сусідка каже: я не буду оце шити, бо це ж треба сидіти, вищитувати. Це не то шо сіла — футь! — я порізала яблучко, та й воно вже порізане. А це треба усидчивості. А вона нє, «мені дома скушно». І пішла в город. Я злюся на цих, я бити її хочу. «Я іду в город, побити баклуші в городі, бо мені скушно вдома»… Мені нікогда в жизні скушно не буває, бо мені треба то зашити, то підшити, то їсти зварити. Люблю хорошо поїсти — і випіканочки, і запіканочки разні…
Якось я попала в лікарню, а в мене дід спалив хату. І якраз перед тим, як мене виписати. А я ж не знала. Дівчата сказали лікарю, що така біда. «Нє, — каже.— Я не скажу їй того. Я її насилу витягнув із слабості такої, а зараз їй скажу, то вона впаде мені в депресію — і шо я буду з нею робити?» А тоді приходить до мене: «Я вас додому сьодня не відпустю, ви поїдете у Вінницю, нехай вас там проконсультують». А я кажу: «Ну то добре, якшо мені треба у Вінницю — то мені треба додому зайти, зібратись». А він не врахував того. І втік. Тоді дівчата мої з роботи заходять, і кажуть: «Олександрівна, в нас біда». Питаю: «Що, дід?» Бо він старший за мене, вже 70 год. Та ні, кажуть, із дідом усе в порядку, все добре. Що ж це може бути? «Тьотя Галя, у вас хата згоріла». А він, бачиш — камін, тєлєвізор, ще щось — і всьо, трійник нагрівся, замкнув, і по ковру, по капронових нитках воно пішло.
А батарея була масляна. Вона нагрілась, лопнула — і зразу вогньом вспихнуло всьо. І дід лежит на дивані, а кругом нього вже все горить. Він просипається — й не знає, чи він в аду, чи він живий, чи він неживий.
І у плавках, у февралі місяці — вже скоро рік буде — він виходе, а там в нас коло двору забори височенні. Звідти панки живуть, звідси панки живуть — і він вибіг, стукає туди — але хто тобі в два часа ночі відкриє? Може й не чули нічого: як стали нові вікна пластикові, то теж не чую. Раньше було дерев’яне вікно, мені собака гавкає — мішає. Я пішла, того собаку відчепила в сусіда, шоб він пішов гуляти. Вночі, в два часа ночі. Бо я не годна спати, він мені мішає! І ще й забрала ланцюжок. Та й кажу сусіду на другий день: «Я пустила пса, ланцюг забрала. Якшо він буде мені вигавкувати…» (А вони самі живуть через дорогу, а дачу купили коло мене, і песиків своїх сюди). Ні, кажу, дорогенькі, так не буде. А вони знають мій жосткій характєр. Я кажу: «Я це зробила, і я буду робить це кожний день. І мало того, я вам ще цього цюціка — нехай він там який буде, я собаки зовсім нікакой не боюсь — візьму — і вони це чуствують, понімаєте, вони йдуть на поводу — і я візьму, до вашої клямки його прив’яжу, того цуцька, і ви не зможете ранком відкрити двері, повірте». Ну й подіяло на них, бо на кого ж не подіє?
А хату ми восстановили. Мені дуже допомагали люди, і фізично, і матеріально — дякую дуже всім.
Бо прийшла я додому, а там осьдо поли — і прогорені. Ондо стіни — обцарапані до каменя. Хлопці бистро повибивали варцаби, вікна й двері, всьо вишибли — одні дюри в стінах. І криша прогорена. Оце така жизнь.
Наташа як побачила, каже: «Мам, тобі не треба цеї хати, тобі не треба цего нічого. У мене є, де жити, у мене є хата. Іди до мене, нашо тобі це всьо?» Я сказала: «Нє, донька. Як я зможу, я це восстановлю». І я восстановила, всьо зробила. Дуже не могла, бо сама і щикатурила, і все. Своїм трудом я зробила, як могла. Но хто зараз приходе — даже й не вірят, шо це отак можна.
Петрівське раніш Нечуївкою називалось. Його історія пішла від того, що кажуть, колись проїжджав там вельможа Нечуй, і поселився. Ну добре там — річечка, горбочки, схили, вода дуже хороша, джерельна. Єдине, що — в нас там був кар’єр гранітний. А це вже, вибачайте, радіація. Хоч він і на відстані від села, але все одно чули взриви кожен день.
Про ставок я ше вам розкажу. Оцей кар’єр раньше довбали вручну, і машинами каміння вивозили. Потом началась вибухівка, вони заложували, взривали це всьо. Потом пішла технологія — дробильні машини, бульдозери. І вони копали всьо вниз, і раз після того, як зробили вибух, пішла бистро вода. Усі почали тікати з тої ями — а вона глибока… І так усе й затопило, із технікою на дні.
Там весь час дуже холодна вода, в тім кар’єрі. І риби там, кажуть, замножились. А шо хочу сказати — в нас у селі був хлопчина, він служив в морфлоті. Харашо плавав, і, ну от молодьож — побули в клубі, й пішли в цей ставок купатись.
І він не нирнув, він просто зайшов у воду. І в цю яму — чучух! — і його нема. Всі кинулись його шукати, туда-сюда. Водолази пірнали. Сказати б: молодий, здоровий, моряк, плаває. А він зайшов — і не вийшов з тої води. І не знайшли його, поки він сам не сплив. Отак, як ішов рівно, вертикально — так і піднявся, голова його всплила вверх.
Хоч там і зараз ходять, купаються, рибалять. Берег такий — дуже красіво. І вода на глибині дуже холодна, а біля берега влітку, коли граніт нагрівається — по крайові дуже гаряча вода. Курорт, в общем.
У моїй дідовій родині було 11 чоловік. І вони, даже я вам скажу таку історію — в один день женилося три хлопці. Привезли їх з молодицями, й полягали спати усі три пари на печі. І прабаба моя дивиться так на піч, і до свого сина, діда мого, каже:
«Дивися, осьдо ця пара має харашо жити, душа в душу. В оцій парі буде керувати баба — жінка буде ним керувати, як ти хочеш. А в цій парі жінка чоловіка буде мати ні за що».
І так воно й сталося. Одна пара, баба з дідом Микитом, жили харашо й дуже довго. Може, років 5-6 тому повмирали. Душа в душу вони прожили. Моя вже бабка, з дідом, звався Адам — він всьо врем’я був у неї в подчиненії. Шо вона каже, дід має все виконати. Жили вони непогано, но лідером у сім’ї була жінка. А тут баба Олька з дідом Олексою. Вона була головою колгоспу. Вона — жінка — була головою колгоспу! А дід був у неї — нічого… Так він жив надворі вообще в причепі. От так може буть, оце така була сім’я. І цяя прабаба за першу ніч оприділила, як там шо має буть.
Но, спитав дід, як же ж це ви оприділили? Каже, один спит до одної — вони обнялись, лицьом один до одного, і притулилися і сплят. Другий спит — жінка обернулась до нього задом, він її обняв. Там жінка буде керувати. А треті вообше обернулись один до одного задницями. Понімаєш?
Ці три сім’ї пішли в яр, бо там води в нас близько не було — і викопали криницю. І та криниця називалась романюковою. А чого романюкова — бо їхній тато був Роман. І вона до цих пір є. Раньше така собі була, чисто криничка. А вже за моєї пам’яті її вимурували, облагородили — і зробилась настояща, хороша криниця. Пам’ятаю, раньше получили ми пшеницю — і йдем із бабою до криниці романюкової. Мили там ту пшеницю в коритах, розстелювали її. Вона висихала — і їхали молоти її на муку.
По-батькові мене Олександрівна. Хотя мій тато звався Олексою, Олексієм. Там взагалі непросто вийшло. Дивіться: у тата прізвище Вовк. Він пішов в армію, і йому там кажуть: «Який ти Вовк? Ти Волков! Який ти Олекса? Алєксєй!» І так і записали у воєнному білеті. І моя сестра, старша за мене, записана як Волкова Валєнтіна Алєксєєвна. Тато вернувся з армії, женився, узяв паспорт. Туди вже вписали «Вовк» — і записали мене як Вовк Галина Олександрівна. Був у мене ше брат, молодим помер. Йому написали — Волк Іван Олексійович.
І от ми троє дітей від одного тата й від одної матері — і в нас усіх різні по-батькові, а ще й різні фамілії. Бо шо Волкова — то не Вовк. Понімаєте? Оце так було раньше.
Як шо не так я сказала, то всьо списую на свою старість. У мене, між іншим, був інсульт. Я троє суток лежала без пам’яті в лікарні. А тоді сказала, шо всьо, я буду жити — і пішла на роботу. А то мене вже з роботи списали, ну куди це годиться? А тепер знов попала в лікарню. Но я виходилася, вицарапалася — і пішла дальше. Тепер сміюся, бо вже новий рік, а я не рощиталась. Вже після нового року — я не рощиталась. А тепер я кажу, що вже й не рощитуватимусь.
ОПИС
Ямпіль маленьке містечко, його населення зараз заледве сягає 10 тисяч людей. При цьому там знайшлось удосталь людей із цікавою долею, яскравими характерами, глибокими думками. Це були ненудні та душевні розмови. Як ось ця із нібито простою музейною прибиральницею Галиною Посунько. Вона чимало пережила, побачила й відчула. Активна й зараз: підзаробляє вишивальництвом. Це мала бути коротка зустріч про вишивку, але натомість пані Галина розповіла десятки цікавих історій колоритною говіркою. Яку, звичайно, збережено.
ОПУБЛІКОВАНО
На сайті «Дирижабля» у лютому 2016 року.
ЖАНР
ФОТО
Знімки ямпільського фотографа Влада Савицького.