Антон Семиженко
журналіст, редактор
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ, 54 роки, журналіст і політолог.
Народився у Києві в родині архітекторів 1957 року. Навчався філології в Київському університеті ім. Шевченка, політології – у Європейському центрі досліджень питань безпеки ім. Джорджа Маршалла, Німеччина.
Викладав світову літературу в столичній школі №124. Працював у Міністерстві закордонних справ із 1996-го по 1999-й. Має дипломатичний ранг першого секретаря I класу.
1990 року був депутатом Київради. Паралельно брав участь у роботі столичного осередку Народного руху. 1998-гоорганізували політологічний фонд “Українська перспектива” та правозахисне об’єднання “Ми”. Разом із Юрієм Оробцем, Сергієм Кудряшовим, Сергієм Головатим, Сергієм Одаричем, Миколою Полудьонним друкували критичні матеріали про діючу владу.
2000 року Олексія Подольського викрали, вивезли до лісу поблизу міста Прилуки й побили. Серед організаторів і виконавців викрадення був Олексій Пукач, на той час – майор міліції.
21 березня 2011-го Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу щодо екс-президента Леоніда Кучми. Його підозрюють, зокрема, в причетності до викрадення Олексія Подольського.
Одружений, має сина й онуку.
Якщо хочете зрозуміти людину, з якою маєте справу – подивіться на її робоче місце. Видають деталі. Колись мав справу з чиновником маленького зросту. В кабінеті у нього за спиною висіла величезна карта Європи.
Ще у 1980 роках сказав директорці школи, в якій викладав, що читати дітям “Підняту цілину” Шолохова не буду. Бо там брехню про колективізацію написано. Вона мені: “Відчуваю, ми з вами не спрацюємось”. А я їй: “Тоді звільняйтеся. Я зі школи йти не збираюся, це ж не ваш приватний кіоск”.
Суворішого за мене вчителя не було. У класі з 30 учнів 26 мали двійки за чверть. Але вони й досі приходять до мене додому. Один недавно сказав: “Олексію Ігоровичу, ви мене привчили, я без книжки заснути не можу.” Він – сантехнік, і батьки в нього прості трудівники. А перечитав усього Достоєвського.
Стати депутатом мене змусили учні. Питали: чому всякі козли в політику йдуть, а ви, такий хороший, ні? Довелося балотуватися до Київради. Переміг в окрузі. Обійшов секретаря райкому компартії Івана Салія і “рухівця”.
Мій батько, архітектор, ходив до Володимира Щербицького на наради в джинсах. Був єдиний, кому це пробачали
Мої учні – це моя політична команда. За перебудови в нашої школи був конфлікт із Салієм – тодішнім керівником Подільського райкому компартії. Будинок Мазепи на прилеглій до школи території стояв у руїнах. Учні консервували його, щоб не розсипався. Салій хотів будівлю забрати. Це нас обурило, школярі вирішили його подратувати. На мітингах, де він виступав, ставили йому одні й ті самі запитання – про партію, про її злочини. Райком у відповідь заклеював Поділ листівками: “Осторожно, духовный СПИД. Учитель Подольський читает детям на уроках “Архипелаг ГУЛАГ” Солженицына”. Народ читав це – й вів до нас у школу дітей.
Коли мене вперше в дитсадку поклали спати, навпроти ліжка висів портрет Леніна. У нього була краватка в горошок. Дідусь якраз мене рахувати вчив, і я намагався полічити горошини, та ніяк не міг. У мене досі, як згадую про Леніна, перша думка: скільки ж там було горошин?
У дитинстві я був першим хуліганом. Якось “гуляв” карнизом четвертого поверху школи, у вікна зазирав. А директор саме на роботу йшов. Як побачив мене – так і впав з інфарктом.
Найбільше втішаюся, коли інші починають говорити моїми словами. Це наче зерна, які закидаєш, а потім чуєш, як вони визрівають у суперечках. Дискусію цікавіше спровокувати, ніж брати в ній участь.
Мій батько, архітектор, ходив до Володимира Щербицького на наради в джинсах. Був єдиний, кому це пробачали.
У соціологічних опитуваннях люди часто відповідають “не знаю” або “сумніваюсь”. Насправді все вони добре знають і ні в чому не сумніваються. Просто в країні з тоталітарним минулим є звичка до самоцензури. Деякі бабусі досі побоюються, що телефон прослуховують. Навіть якщо найвищий відомий їм представник влади – керівник жеку. Для того, щоб отримати правдиву картину настроїв суспільства, опитувати треба дітей.
1988 року опитав четвертокласників щодо смертної кари. Не наводив аргументів “за” чи “проти” – просто попросив написати свою думку. Із 700 лише один сказав, що смертна кара непотрібна. Він був із родини священика – рідкість на той час. Років за п’ять спитав те саме. Союз уже розпався, пройшли демократичні вибори. Більшість усе ще підтримувала найвищу міру покарання. Але проти висловилися вже близько 15 відсотків дітей. Ось це й називається рухом до Європи.
Отримував найбільше задоволення від роботи у школі. В останні роки зарплатні вистачало лише на те, щоб раз на пиво сходити. Але коли 1996-го запросили на роботу до МЗС, поставив умову: щоб давали час викладати в школі.
Я був хіпі. Якось менти зловили мене й постригли наголо. Але меншим хіпі я від того не став. Справа не в зачісці, а в життєвій позиції. У Союзі це був культурний рух, пов’язаний із філософією, музикою, мистецтвом. Із дружиною в цій тусівці й познайомилися.
Поезія – справа молодих. Це органічна властивість початку життя. А вірші, які пишуть після 60 – це вже римована філософія, політична позиція, старечий маразм. Усе що завгодно, тільки не поезія.
Всі люди – діти. Навіть коли їм 60.
До Кучми на особистому рівні я жодних почуттів не маю. Мені важливо, щоб його вчинки засудило суспільство. Хай навіть не суд. Це ще на півкроку наблизило б мою країну туди, де я хочу її бачити.
Для себе вирішив: якщо Україну остаточно здадуть Росії, підпишуть якісь союзні угоди – продам усю нерухомість і переїду до Львова. Київ, звісно, може вибухнути. Але довкола нього надто м’якотіле оточення. А Львів, Франківськ, волиняни – їх так просто не приєднаєш. Тільки силою. Не хочу перебувати в імперській задусі. Мені більше подобаються наші вуйки.
Мій ідеал – вільні люди. Ті, які відчувають внутрішню свободу.
Переконання не можна нав’язати або завчити з підручника. Їх потрібно вистраждати.
Хабарів не даю. Знаєте, як борюся з чиновниками? Розповідаю їм, як вони самі платитимуть хабарі своїм начальникам – аби ті залишили їх на посаді. Кажу: “Скаржитимусь не прямим керівникам, а тим, хто над ними. На це місце велика черга – доведеться добре відстібнути, щоб тебе тут залишили”. Це – ефективні аргументи. Хочете, зайдемо в мій жек або до державного нотаріуса? Побачите, як мене там зустрічатимуть. Доріжки стелитимуть!
Щодо багатства в мене позиція така: все, чого я хочу – в мене є. І все, що в мене є – це те, чого я хочу.
Чому Ґонґадзе вбили, а мене – ні? Я в широких колах невідомий, і в нашій команді мене в разі смерті заступив би хтось інший. Тому я мав бути живий – щоб повернутися і сказати: “Хлопці, це так боляче, так зле – згортаймо все нафіг і забудьмо”. Ґонґадзе був людиною публічною, відомою. Для багатьох – символ журналістики. Цим убивством влада давала іншим сигнал: лізтимеш у серйозні речі – зникнеш. Придумала собі сценарій прийняти диктаторську конституцію за російським зразком, обісрати демократичні сили в особі Ющенка, поставити на трон Юрія Кравченка – і сильною держимордою керувати країною. А щоб ніхто не гавкав – “Дивіться, що з людьми буває”. І всі тоді поводилися б, як російські журналісти зараз перед Путіним: “Ай, Владимир Владимирович, ай, что ж вы хороший такой!”
У вечір викрадення виходив з офісу й тримав у руках свіжий матеріал про проект нової Конституції. Пукач його в мене забрав. Був першим читачем.
Чого я найбільше боявся, коли мене викрали? Аби дружина не подумала, що я десь загуляв. Я ніколи її не зраджував, ночував удома. А тут раптом мене нема. “Я в лісі під Прилуками, мене побили,” – теж не скажеш, перелякається.
Часто питають: хіба Ґонґадзе не міг пручатися, опиратись? Та це смішно! Щоб не опирався, тобі одразу руки й ноги відбивають так, що не можеш ані підвестися, ані руку підняти. В мене пальці на руках два місяці після побиття не згиналися.
Справи, подібні до вбивства Ґонґадзе, були практично в усіх західних країнах. Це були справи-символи. Коли їх доводили до кінця, суспільства змінювалися. Говорячи про демократію, не варто забувати, що на шляху до неї на Заході рубали голови королям. Догори дриґом вішали Муссоліні, топтали Чаушеску. Доки ми не змусимо наших президентів відповідати за злочини – у нас не буде нічого.
За нами з Ґонґадзе стоять не одна, і не три тисячі – а десятки тисяч побитих і закатованих. І не лише політиків та журналістів – бізнесменів теж. Щойно в тебе щось з’явилося, ти в чомусь успішний – приїде наружка, відіб’є нирки і скаже: плати сюди.
Щодо багатства в мене позиція така: все, чого я хочу – в мене є. І все, що в мене є – це те, чого я хочу.
Років у 17 чи 18 довелося попрацювати в морзі. Гроші терміново потрібні були. Потрапив у бригаду з підвищеною зарплатнею, мав справу з так званими аварійними трупами. Люди, які там працювали постійно – напевно, були божевільні. Платили 26 карбованців 40 копійок за добу. Заробив 200 карбованців і пішов. Потім ще рік жахи снилися.
Працював і матросом на річковому флоті, й вантажником на овочевій базі. Сам меблі робив – гроші цим заробляв. У школі ж така зарплатня, що повна задниця. У дружини в музеї – так само. То я дав оголошення: “Вішаю карнизи, виготовляю меблі”. В одній школі, вже депутатом Київради, 60 дверей повісив.
Ми, старі кияни, всі одне одного знаємо. І опозиція, і влада. Закінчували одні й ті ж навчальні заклади, приблизно з однакових сімей. У нас спільні інформаційний та генетичний простори.
Депутати різних партій вже 1990-го мали спільні інтереси. Навіщо бути в опозиції, якщо хочеш узяти магазин в оренду з правом викупу? Чи хоча б холодильник дефіцитний? Так усіх і купували.
Коли ми з друзями очолили столичний осередок Руху, почали на членські внески видавати газету “За київським часом”. Місцевим друкарням працювати з нами забороняли, тому друкували в Литві. Розвозили газету хлопці на молоковозах, теж “рухівці”. В їхніх машинах були дуже великі бардачки, туди багато чого вміщалося. Вони заготовляли молоко в Білорусі й у Литві й забирали тираж. Потім розповсюджували по Києву й області. Газета поширювалася моментально. Я демонстративно в Київраді підходив до секретаря міськкому компартії Анатолія Корнієнка – вони “давили” наше видання – і казав: “Анатолію Івановичу, а газетка ось вона!” Той: “Ану дай!” Я йому: “50 копійок!” І він особисто купував у мене “За київським часом”.
1996 року, під час конституційного процесу, ми писали брошури, в яких народним депутатам роз’яснювали сенс кожної статті. Із розподілу влади, із повноважень президента. Вони ж узагалі нічого не розуміли. Треба було розжовувати їм кожну норму.
Коли Кучма вирішив балотуватися вдруге, нашу команду попередили, щоб не брали участі у виборах. Зробили це досить своєрідно. Якось Сергій Одарич повернувся додому, вийшов з автівки, поставив пляшку пива біля смітника – і там до нього підійшов інтелігентний чоловік в окулярах. Каже: “Сергію Андрійовичу, тут от вибори будуть президентські. Ми просимо, щоб ваша команда в цьому участі не брала”. Сергій йому: “Та пішов ти!” Розвертається – а той йому дві кулі в ноги. Із 2 метрів, хотів би – у потилицю поцілити міг.
Ніколи не треба розмінюватися на дрібних цуциків, бити треба лише по перших особах – президенту й меру. Вони відповідають за все. Вони найняли на роботу всіх інших. Хто такий, умовно кажучи, Табачник? Я його не бачу. Українські школи закриває Янукович. Мовну політику проводить Янукович. Податковий кодекс приймає Янукович.
Активних людей у державній системі дуже мало, і зробити кар’єру там – елементарно. Якщо ти здатен щось придумати – самі на тебе вийдуть і посаду спеціальну створять.
Чому все зараз так затихло? Нема до кого апелювати. Народ не засуджує того, що відбувається, а заздрить. Будь-кого міняй місцями. Став, скажімо, замість Льовочкіна якогось Іванова з вулиці, молодого, 30-річного – і що, він буде іншим? Треба почекати кілька десятиліть. А зараз краще в школу йти працювати – більше користі буде.
ОПИС
Інтерв’ю з журналістом і громадським активістом Олексієм Подольським, якого намагалися вбити, як Георгія Гонгадзе. Тими ж методами, ті ж люди, тільки на рік раніше, ніж Георгія.
ОПУБЛІКОВАНО
У тижневику “Країна” від 8 квітня 2011 року. Матеріал пішов на обкладинку.