Антон Семиженко

На побутовому рівні в Ізраїлі торгуватись не заведено. Зате звично робити це з офіційними структурами, зокрема з банками – розповідає підприємець Роман Гольд

Ви в Ізраїлі понад три роки. Коли спілкуєтеся з київськими друзями чи колегами, що з тутешнього життя радите впроваджувати в Україні?
– Перше й головне – це загальний позитивний настрій та рівень довіри. Бо українцям властива підозріливість. Ми привозили українських IT-підприємців познайомити з ізраїльським середовищем. І вони, буває, бояться презентувати свій продукт, хоча цей файл є у вільному доступі в інтернеті. Не хочуть розповідати про свою технологію людині, яка точно не подумає щось із того вкрасти, бо її ім’я й репутація коштують дорожче.
В Ізраїлі такий підхід створює величезні проблеми. Навіть якщо в тебе геніальні розробки, без комунікативних навичок, загального позитивного настрою і банальної звички усміхатися – залишишся за бортом.

Чому люди тут не похмурі?
– По-перше, немає іншого виходу. Відсутність вибору – чудовий стимул. А по-друге, євреї мають досвід проживання в багатьох країнах, і майже завжди це закінчувалося погано. У скорботі ми пожили. В Ізраїлі спробували зробити щось інакше. Заснов­ники держави поставили за мету в плавильному котлі з репатріантів з усього світу сформувати “нового єврея”. Пропагандистські плакати Ізраїлю 1940–1950 років схожі на радянські агітки 1930-х. На них були високі, широкоплечі, усміхнені люди без типово єврейських рис. Так планували створити нове суспільство і національну ідею. Чогось досягли: відродили мову, сформували єдиний культурний код ізраїльтянина – незалежного, впевненого й агресивного, коли треба. При цьому зберегли всі традиційні цінності: повагу до старших, статус освіти, виховання.

На чому ще тримається ізраїльське суспільство?
– Воно очікує, що кожного залучать у його життя – і на особистому, й на державному рівні. Приклад державного: під час останньої військової кампанії в одній з мереж супермаркетів на касах пропонували додати до рахунку 10 шекелів (близько 33 грн. – “Країна”), щоб купити солдатам продуктів. Якщо хтось у черзі відмовлявся, на нього всі здивовано зиркали.
Приклад особистого: нам із дружиною треба було переїхати в іншу квартиру. Сусіди не дозволили викликати вантажників, їх прийшло 12 осіб і все зробили. Працювали з дев’ятої ранку до одинадцятої вечора. Звичайно, якщо хтось із них переїжджатиме – розраховуватиме на мене. Хоча мені про це не скаже. І якщо я не піду – нічого аж такого не станеться. Але це запам’ятають.
90 відсотків угод в Ізраїлі укладають між знайомими. І навіть якщо людина не знайома, до неї треба знайти підхід. Через знайомого, через знайомого знайомого – хоч когось знайти, щоб він тебе представив. Тобто, що менша твоя мережа, то менше маєш можливостей для розвитку.

В Україні це називають кумівством і формально засуджують.
– Тут підхід протилежний. Кумівством і зловживанням це вважатимуть, якщо інвестор, з яким я познайомлю друга-­підприємця, зробить йому більше, ніж той заслуговує. А так єдиний сенс цих контактів – дати відбутись тому, що й так має статися. Але зробити це або пошвидше, або в приємнішій атмосфері.

Ізраїльські ІТ-компанії набирають працівників через кадрові агентства чи знайомих?
– Через знайомих. І ще в кожної великої компанії є “підгодовані” місця – приміром, певний факультет вузу. Є армійські підрозділи, звідти виходять класні спеціалісти. До них черга стоїть.

Як ви, виходець із пострадянського простору, інтегрувалися в місцеве суспільство?
– Майже безшовно. З одного боку – так, я з Києва й моя родина останні 25 років прожила там. А з другого – де б ми не жили, вдома завжди свято поважали традиції. Не на рівні релігійних практик, а на рівні національно-історичної та культурної пам’яті. Це дозволяє зберегти ментальні коди й глибину спілкування. Потім це допомагає інтегруватися в ізраїльське суспільство чи будь-яку єврейську общину світу.
Часто бачу приклади, коли хлопці приїжджають з України з моїм бекґраундом: той же вік, приблизно такі ж сфера зацікавлень і комплекс знань. Але без цієї культурно-національно-релігійно-духовної складової не знаходять себе. Часто тому, що спілкуються тут із тими, з ким мати справу спокійніше. Не виходять за межі зони комфорту.

Чому треба постійно лишати її?
– В Ізраїлі складна ситуація з безпекою, а такий підхід збільшує шанси вижити. Є й історичні передумови. Де б євреї не проживали, вони завжди сприймали своє перебування там як тимчасове, нехай і розтягнуте на десятки поколінь. Як наслідок, у них був високий рівень мобільності – і економічної, і соціальної. Оскільки “сьогодні ми тут, а завтра там”, треба було мати професію, яку можна перенести з собою. Також – достатньо засобів та знань, щоб дозволити собі переїзд.

А як із тим, щоб надурити когось чи заробити на ньому?
– Надурити й заробити є всюди. Але на рівні національного коду цього немає. Я був шокований, коли побачив, що на ринку тут нікого не обважують. А також – може, це особливість єрусалимського базару – не торгуються. Якось я запропонував: “Давайте за три, а не за п’ять”. І вислухав 5-хвилинну тираду від продавця: “Моя крамниця тут із 1967 року. Тут торгували батько й дід. Якщо тобі не подобаються мої помідори – можеш піти на інший ринок чи у свої супермаркети. А я тут стою й мої онуки тут стоятимуть, і ти будеш сюди приходити, тому що продукт у мене найкращий і я тебе не надурю”. На побутовому рівні торгуватися не заведено. Зате звично робити це з офіційними структурами: з банком щодо відсотків за іпотеку, з інтернет-провайдером чи мобільним оператором – за тарифи.

Навіть із банками?
– Є люди, які заробляють тим, що вибивають для клієнта максимально низький відсоток, найвигідніші умови. Хоч банки й так працюють демократично.

Чому на побутовому рівні не можна торгуватися?
– Бо це сприймають як стосунки між людьми. “Я купую банани в цієї жінки, тому що мій батько купував у її батька”.

Як поводить себе влада?
– Якось ми хотіли заманити в офіс нашої компанії мера Єрусалима, щоб той прочитав лекцію. Він – колишній підприємець, його антивірус став однією з основ, на якій розроблявся популярний Norton. Завдяки офіційним каналам це неможливо: бюрократія в Ізраїлі сувора. Як ми діяли? Від знайомого дізналися, що по четвергах міський голова бігає в мерію від свого будинку. Де він мешкає, знають усі. Наш колега вдягнув футболку й о шостій ранку пробігся з ним. Паралельно розповів усе, що треба. Той призначив нам зустріч за пару тижнів – і потім прочитав чудову лекцію.

Хіба мер не має охоронців?
– Ні. Крім президента і прем’єр-міністра, я тут ні в кого не бачив охоронців. Мій сусід – заступник міністра закордонних справ. Він завжди ходить сам. А за ним живе міністр закордонних справ Авігдор Ліберман. Одного охоронця до нього приписано, але це – формальність.

Як живуть впливові сусіди?
– Скромно, абсолютно не так, як заведено в Україні. Будинок – в іпотеці. Дві автівки: перша службова – стара Mazda 5. Друга – Seat Ibiza (ціна нової в Україні до 250 тис. грн. – “Країна”). У них дуже милий мопс, який забігає до нас у гості. Вони також навідуються до сусідів, до себе кличуть. В Ізраїлі немає культу речей. Хоча є й такі, для кого важливі розкішна машина чи годинник. Це заведено в арабів та вихідців із пострадянського простору. Над ними сміються, називають “фраєрами”. У перекладі з івриту це – “лох”.

Що варто запозичити українській державі з ізраїльського досвіду?
– По-перше, налагодити зв’язки з українською діаспорою. По-друге, розробити і втілити концепцію інформаційної незалежності. У відповідь на інформаційну війну з боку сусіда – провадити свою. Це не надто дорого, особливо в інтернеті.
Також варто створити кілька робочих груп, які переймали б зарубіжний досвід і допомагали впроваджувати його в Україні. Вибрати людей, які розуміють, з одного боку, українську реальність, а з іншого – місцеву ментальність. Найкраще, щоб це був виходець з України, який підтримує зв’язок з батьківщиною. І хай вони досліджують, як там усе влаштовано – у Сингапурі, в Ізраїлі чи Ірландії.

У співавторстві з Галиною Остаповець. Фото її.

ОПИС

Розмова з колишнім киянином, а тепер єрусалимцем Романом Гольдом про правила життя сучасного ізраїльського суспільства.

ОПУБЛІКОВАНО

В журналі “Країна” 9 жовтня 2014 року.

ЖАНР

• ІНТЕРВ’Ю

ПОШИРИТИ