журналіст, редактор
Олександр Архангельський. Народився в Москві 1962-го. Здобув спеціальність викладача російської мови та літератури в Московському державному педінституті імені Володимира Леніна. 1988-го став кандидатом філологічних наук. Тоді ж почав працювати на дитячому радіо, а 1991-го перейшов на телеканал РТР, де два роки вів програму ”Проти течії”. У 1990-х стажувався в Бременському університеті та Вільному університеті Західного Берліна. Викладав у російських вузах історію культури. 2005-го написав підручник із російської літератури для 10 класу. Із 1999-го працює в газеті ”Известия” – спочатку заступником головного редактора, потім і дотепер – політичним оглядачем. Співпрацював із радіо ”Свобода”. Із 2002-го й досі – автор, ведучий і керівник аналітичної програми ”Тим часом” на телеканалі ”Культура”. Був у журі літературних премій ”Російський Букер”, ”Велика книга” та ”Російська премія”. Зняв чотири документальних фільми про найбільші бібліотеки світу. Захоплюється подорожами. Одружений.
Одразу після парламентських виборів 4 грудня в Москві стали говорити, що “Єдина Росія” не могла набрати стільки голосів, як оприлюднили. Звідки така впевненість?
– Це властиве не лише Москві. Навіть за цифрами Центрвиборчкому можна побачити чітку закономірність: що далі від півдня – то менший відсоток у “Єдиної Росії”. А що таке російський південь? Це регіони з потужною феодальною традицією. І в Ярославській області, де майже 100 відсотків населення етнічні росіяни, “Єдина Росія” отримала найменше. От і всі розмови про те, що російська культура несумісна з демократією, що всі потребують царя-батюшки, вождя чи сильної руки.
В останні роки ставлення до ситуації в країні змінювалося не лише в московських гіпстерів (забезпечена молодь, що підтримує ліберальні цінності та вороже ставиться до офіційної пропаганди. – “Країна”), а й у ярославських робітників, і в калузьких майстрів. Це протест не бідноти, як навчав Карл Маркс. Це протест самодостатніх, успішних людей із нормальними зарплатами. За останні чотири роки середня зарплатня в Калузі зросла вп’ятеро. Там працюють автомобільні заводи Volvo, Volkswagen, Ford – зразкове європейське виробництво. А “Єдина Росія” раз – і програла.
Чому популярність влади так упала?
– Поперше, сформувалось покоління, якому не байдуже, як до нього ставляться. Воно незадоволене “Єдиною Росією” не як політичною партією, а як силою, що символізує весь путінський період. Період розпливчастого авторитаризму, з потужною корупційною складовою, з антиєвропейською риторикою.
Окрім того, люди бачать, що життя нікуди не рухається. Воно не погіршується, але й не міняється. А оскільки партія влади здуру заявила, що відповідатиме за все, і забрала всі комітети в Держдумі та майже всі міністерські посади – з кого питати? Невдоволення впало на них.
Ці люди хочуть самостійно вирішувати, як жити? Чи хочуть іншого керманича?
– Поки що все – з “не”. Не хочуть, щоб далі було так, як було. Не хочуть реальності, яку відформатувала влада за останні 10 років. Не хочуть, щоб ЦВК рахувала так, яку в ці роки. Щоб учителі агітували учнів за “Єдину Росію”. Не хочуть, щоб залишився лише один соціальний ліфт у вигляді кремлівських молодіжних рухів.
Чого вони хочуть – питання поки що без відповіді. Але точно – не революції.
А конкретні вимоги до правил гри, до влади висувають?
– Я тут іду навпомацки, бо не проводив досліджень. І бачу, що всіх – націоналістів, молодих західників, зрілих людей – об’єднує одна вимога: усі рівні перед законом. Іще об’єднує категорія чесності. Люди хочуть, щоб вибори не просто пройшли за законом, а щоб вони були чесними за духом.
Усе інше нас розділяє. Доки на Болотній площі хтось вигукував зі сцени свої ліві чи праві ідеї – публіка розмовляла. А щойно письменник Борис Акунін почав говорити про чесні вибори – його почали слухати. Тому роблю висновок: цей процес зараз не політичний, а суто громадянський.
Навіщо Володимир Путін порівнює білі стрічки мітингувальників із презервативами, каже опозиції: “Йдіть до мене, бандерлоги”? Він не знає, що таке блоги, facebook, арабські революції?
– Він дуже добре знає про арабські революції, навіть занадто добре. Думаю, це одна з причин, що штовхнули його на фатальну помилку – піти в президенти втретє. Путін побачив, як західні союзники поводяться з тими, з ким колись домовлялися – вони їх здають за першої ж нагоди. Тому зрозумів, що випускати з рук владу небажано.
Також знаю, що він читав усі публікації в найбільших виданнях та в інтернеті після 4 грудня. Йому довелося освоїти комп’ютерну техніку за такої необхідності. Але Путін досі апелює до людей старими фразами – і це пастка, в яку він потрапив.
Головна проблема в тому, що його електорат – люди малоуспішні, розчаровані життям. Досі він повертав їм відчуття впевненості, розмовляв із ними. І вони його чули. Інтелігенти можуть скільки завгодно лаяти Путіна за фразу “мочити в сортирі” – але його почули. Це було після поразки в першій чеченській війні. Люди самі себе загнали в цей ступор, а Путін дав їм вихід із нього. Поганий вихід, але дав.
А зараз йому потрібно одночасно порозумітися і з Болотною площею, і зі своїм електоратом. А це неможливо. Він одночасно говорить і про презервативи, і про згоду дозволити знов обирати губернаторів. Про реєстрацію маленьких партій. Про 91 тисячу телекамер на всіх виборчих дільницях на виборах президента 4 березня – з трансляцією в інтернеті, щоб не можна було масово вкидати бюлетені. Це що? Відповідь тим, хто вийшов на площі? Її зовсім не зрозуміє слюсар Петро Іванов, який готовий із матюками йти мочити на площі оцих бандерлогів. А пасаж про презервативи дуже не сподобається Петрові Сидорову, який вийшов на Болотну, бо йому таке життя вже набридло. Така от нестиковочка, яка б’є по ключовому фрагменту іміджу Путіна – що він національний лідер, перебуває над боротьбою, над партіями.
Є спосіб задовольнити інтереси й тих, і інших?
– Для початку учасники останніх подій мають визнати: програли всі. І влада, що не отримала сподіваного навіть шляхом фальсифікацій. І опозиція, бо в парламент не потрапила жодна партія, яка представляла б її інтереси. “Яблуко” взяти голоси незареєстрованих партій не змогло – це теж поразка.
Політична система, сформована в 1990-х, вичерпала себе. Вона просто скінчилася – так буває. Треба формувати нову. І кожна сторона має запропонувати свою відповідь на запитання: як бути далі? Ми не згодні з тим, щоб визнати вибори законними. А влада, навпаки, не згодна визнавати їх незаконними, бо це автоматично означає, що вона мусить їх скасувати. Тут є ґрунт для переговорів. Наприклад, ми знімаємо вимогу визнати вибори незаконними, а влада гарантує, що цей парламент працюватиме два роки і створить законодавство нової політичної системи.
Так було, наприклад, у Польщі, коли перемогла “Солідарність”, а Польська об’єднана робітнича партія не хотіла поступатися владою. Адам Міхнік домовився з Войцехом Ярузельським: “ваш – президент, наш – прем’єр”. Ярузельський залишився президентом, Тадеуш Мазовецький очолив уряд і почав реформи. Це є національний консенсус.
А партійна система буде перебудована?
– У Росії не виходять партії. Лише громадські рухи, а також люди-інститути. Як і в Україні. Наш рівень розвитку – принаймні зараз – такий. І якщо в нас виходять “сині відерця” (рух, який висміює використання чиновниками та бізнесменами мигалок на авто. – “Країна”) – треба рівнятися на нього. Якби він напередодні виборів включився в політичне життя, то привабив би значно більше виборців, ніж “Яблуко”. Цей рух не можна структурувати, у ньому нема політбюро й генсека. Способу законодавчо оформити його зараз не існує. Але явище – є.
Як на мене, партії в усьому світі перестали працювати. На Заході діють лише тому, що колись вони були. Це такий надійний інститут, що навіть втративши будь-який зміст, він усе одно є.
У Росії сили прихильників і противників діючої системи рівні?
– Ні, ні. Але ми маємо почати рух. Окрім того, якщо знову глянути на Польщу, то вони втратили цей консенсус. Щойно досягли домовленості, “Солідарність” розпалася. Політика – це не вічне життя, а тимчасовий союз. Вічне життя – це те, що живе всередині нас. Те, внаслідок чого ми займаємось політикою, будуємо довкола себе щось відповідне нашому ідеалу. Зараз цей процес можна почати, бо з’явилися покоління та суспільні прошарки, які готові брати участь у розмові. Ми не можемо не діяти.
Не помітно, щоб Путін радів цим змінам. Деякими моментами свого авторитарного стилю Росія нагадувала країни Північної Африки.
– Росія не подібна до Північної Африки з цілої низки причин. Давайте порівняємо з Єгиптом, Хосні Мубараком. З одного боку, напівтоталітарний правитель, а з іншого – інтелектуал, який намагався зробити так, щоби було більше розумних, освічених. Підтримував університети, але не міг запропонувати випускникам роботу – економіка країни залишилася старою. В результаті, з’явилося чимало освічених людей, яким нічим зайнятися. Влаштовують акції, до них приєднуються невдоволені прості люди – а потім приходять “Брати-мусульмани” і беруть владу.
У Росії майже в усіх великих містах є робота – для всіх, окрім маргіналів. Але ж нині на протест вийшли не маргінали, а середній клас. Після мітингу всі пішли до кав’ярень. Тепер уявіть єгипетських бунтарів, які після мітингу йдуть у ресторан. І це принципова відмінність.
Мені начхати, чи Путін радіє змінам. Питання – чи він готовий до них. Упевнений, що Путін не чекав бунту з ініціативи середнього класу і традиційно байдужої молоді. На мітинги інтелігентів приходили 500 людей.
Зараз Путін розуміє одне: старого світу вже нема. Шанси перемогти на президентських виборах великі. Але вперше за 10 років з’явилися сумніви в тому, що це буде обов’язково. Вибори треба виграти чесно або ж не вигравати їх узагалі. Як розв’язати це завдання, я не знаю. У Путіна сильний характер, але не дуже широкий світогляд. А потрібні саме ці дві властивості.
І що він зараз робить? Найперше – відмовився від “Єдиної Росії”. У виборчому штабі лише одна людина з цієї партії, решта – з “Народного фронту”. Штабом керуватиме режисер Станіслав Говорухін. Путін зрозумів, що легітимність серед політиків завершилася, потрібен хтось, хто може дати нову. Це може зробити народний режисер, автор фільму “Місце зустрічі змінити не можна”. За ним – Висоцький, а за ким Висоцький, за тим і Росія. Але коли політики зазвичай кличуть інтелігентів, щоб легітимізуватися? Коли настає крах. Останній раз це було під час переходу від радянського до пострадянського світу. Вацлав Гавел, Тадеуш Мазовецький, в Україні – Народний рух, академік Ліхачов у Росії, в Естонії перший президент – перекладач Ленарт Мері, у Грузії – сімейство Ґамсахурдіа… Навіть Зелімхан Яндарбієв, якого ми знаємо як чеченського терориста, взагалі-то поет і автор книжки зі зворушливою назвою “Саджайте, люди, деревця”. Це небезпечні ознаки.
Чому феномен радянської людини виявився такий живучий? Чому люди 45–50 років, як правило, чинять так, як їм скажуть згори?
– Це ідея соціолога Юрія Левади, що радянська людина житиме ще 150 років. Мені вона не подобається. По-перше, мені 49 і я не хочу, щоби мною керував старший начальник. Мені не потрібна держава для того, щоб самореалізуватися. І таких у моєму поколінні чимало. При цьому ми бачимо багато молодих людей – приміром, із руху “Наші”, яким потрібен старший товариш. За гроші вони підкорюються чи за покликом серця, сказати не можу, але їх багато. Тому радянськість – це не риса покоління.
Відбувається нерівна конкуренція різних образів світу – радянського та європейського або антирадянського й анархічного.
Чому ця конкуренція нерівна?
– Тому що радянська культура, подобається вона нам чи ні, свою соціальну місію виконувала. Вона працювала з масовою свідомістю. Так, як із нею працює американська – знає, що транслює. Вона брала образи з життя й закріпляла їх. Будь-яка людина, що знає фільми “17 миттєвостей весни”, “Місце зустрічі змінити не можна” та “До мене, Мухтар” і “Дев’ять днів одного року”, скаже: там нічого немає про політику, нема про старшого товариша. Але вся описана система стосунків пов’язана з радянським началом. Дуже якісно зроблено.
Леонід Брежнєв був абсолютно правий, коли 1977-го, представляючи останню конституцію, сказав, що з’явилась нова історична спільнота – радянський народ. Він не зрозумів іншого – що не зникла при цьому етнічна, етнокультурна спільнота. Це була конкуренція образів. Радянський образ переміг, але жили й національні. І там, де вони жили – вони перемогли пізніше, після розвалу Союзу. А в Росії національної спільноти не було, бо вона культурно дорівнювала імперії. А імперії ж більше немає. Тому в Росії радянське виявилося найбільш живуче, бо воно не мало альтернативи.
Тільки в Росії?
– Напевно, і в Україні те саме. Однак при цьому можна сказати, що наші культури паралельно все одно щось зробили. Тому що ані ми, ані ви нижче за певну планку не відкотилися. На Туркменістан не перетворилися – і не перетворимось. Як і на Білорусь. Там є дуже енергійна демократична меншість, але це абсолютна меншість, за межею. У Росії та Україні ця меншість не є абсолютною, з нею доводиться рахуватися. Тому людина радянська – вона і є, і її немає. Путін – це, безумовно, радянська людина. Медведєв – уже ні.
Але він не такий переконливий.
– Так. І це свідчення, знов-таки, нерівної конкуренції образів. Образ Медведєва виявився неконкурентний.
У Медведєва була критична помилка – носився зі своїми iPad і не розумів, що для більшості населення планшетник стане прийнятним, коли втратить ефект нового. Стане звичним побутовим предметом, як дзеркальце. Коли стирається відчуття, що це щось нове, – тоді й починається життя. Політики цього не розуміють. Цивілізація Стіва Джобса стане російською в момент, коли перетвориться на побутову. Не гіпстерською, а коли гіпстери зневажатимуть усіх “із цими відстійними айфонами”.
На Болотну площу вийшли не радянські люди?
– Вийшли уже навіть не пострадянські люди. І не антирадянські. Ми ще не знаємо, хто вони – це нова категорія.
Але те, що є люди, яким подобається радянський образ – це чудово для культури. Якби вмів знімати кіно, зняв би зараз “Міміно”. Початок такий: у вірменських горах, під Діліжаном, сидять бабусі у скайпі і розмовляють зі своїми онуками в Сан-Франциско. Вірменські бабусі ніколи не скажуть вам, що інтернет незрозумілий – вони вивчать його, бо це спосіб комунікації. Природний спосіб достукатися до любові. А там, де вона з’являється, залишається життя. Для них це вже не комп’ютер – кватирка: відкрили, поговорили з онуком, закрили й пішли корову доїти. Тут медведєвський образ світу зустрівся би з путінським – і обидва б потонули в океані взаємної любові.
Які культурні настрої зараз переважають у Європі? Панівні моделі вичерпалися? Вам не здається, що назріла потреба в альтернативних?
– Про занепад Європи ми чуємо давно. І поки Європа існує, вона “занепадатиме”. А доки ми про це говоритимемо, вона не занепаде. Алармізм – це умова існування західної цивілізації. Вона постійно б’є на сполох і таким чином тримає себе в тонусі. Звісно, якоїсь кризи вона може й не витримати. Але зараз нічого, чого Європа вже не пережила б, я не бачу. Більше того, інститути, що на словах перестали працювати, таки функціонують. У нас же – навпаки. Церква як об’єднавче начало працює на словах. До 5 відсотків людей ходять до причастя раз на рік. А в найбільш атеїстичній країні Європи – Франції – на Великдень причащаються 6 відсотків.
Те, що зараз відбувається з Євросоюзом, за економічною силою можна порівняти з процесами в СРСР на момент його розпаду. Радянського Союзу з усіма його ядерними бомбами вистачило на п’ять років. 1986-го перебудова почалася, 1991-го країни не стало. Криза європейська почалася наприкінці 2007-го. Уже п’ять років континент хитає в усі боки, наробили стільки помилок, що вистачило б і на 25. Припускаю, нароблять іще – і тоді все завалиться. Але треба буде дуже постаратися.
Але, як ви якось висловилися, великі ідеї скінчилися, нема й великих почуттів.
– Скінчилися. Маю на увазі не грандіозні ідеї великих філософів або вчених – а ідеї, що заворожують велику кількість народу. Тобто, не буде не великих ідей, а не буде масових. Час політичних ідей, які великі маси візьмуть на віру, минув.
Де ж шукати великі почуття?
– Тут треба апелювати до культури. У минулому столітті культура була що серйозніша, то далі від людини. Що менше зрозуміло – то вище. Існувала така логіка розвитку. Шонберґ абсолютно недоступний. Це не Моцарт, який був доступний абсолютній більшості. А потім пішло розходження. Одні стали авторами шлягерів, а інші – музики. Моцарт – автор шлягерів. Але це найвеличніша музика у світі. І ось це розійшлося. І тому не варто жалітися, що серіали відповідають за прості людські почуття, за прості людські сюжети. Якщо цим не займається культура – цим займаються масовики-затійники.
У США вже з’являються серіали, що не гидко дивитися тим, кого називають інтелектуалами.
– Так, але в Росії це не йде. У нас є приблизно мільйон глядачів, готових подивитися серіали Джорджа Клуні, а решта – не готові. Однак це поки що. Коло завершене, бджола зібрала мед і має повернутися до вулика. Культура, що зайшла занадто далеко, але багато чого навчилася, повинна повернутися до вулика з усім тим, що зібрала. І тоді, скажімо, з’явиться друге дихання в роману, якщо він буде, у кіно, у драми – у чого завгодно. Адже люди хочуть, щоб із ними розмовляли.
Розмова з російьским публіцистом і культурологом Олександром Архангельським про процеси в російському суспільстві на фоні протестів кінця 2011 року.
У тижневику “Країна” від 26 січня 2012 року.