Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“Самотність повертає до себе”

Віталій Жежера, 58 років, письменник, журналіст. Народився в селі Сулимівка на Київщині. 1971-го вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вивчав театрознавство. Через відсутність у театральному інституті військової кафедри служив в армії – у військах зв’язку під Мінськом. Каже, там уперше відчув повну свободу – коли обставини контролювати не можеш, зате лишаєшся наодинці з собою. Наприкінці 1976-го влаштувався завідувачем літературної частини обласного театру в білоруському Могильові. З 1979-го в Україні – молодший науковий працівник театрального музею УРСР, інспектор управління культури, завліт Київського молодіжного театру. З 1985-го у журналістиці. До 1990 року працює в газеті “Молода гвардія”, з 1990-го – в “Голосі України”: завідувачем відділу, оглядачем. Також друкувався, зокрема, в журналах “Театрально-концертний Київ”, “Український театр”. Із 2005 року – колумніст у “Газеті по-українськи”.
 

Навіть якщо все потрібне тобі в жінці не знайдеш, у них є стільки всього хорошого – у хороших жінках – що дай Боже з цим справитися. Для мене ніколи не стояло питання знайти жінку, яка стовідсотково відповідала б моїм бажанням, хотінням, потребам і так далі. Завжди була проблема у виборі між кращим і ще кращим. Знаю, є люди в ситуації, коли не можуть знайти. Але як? Ну як?!

Мене дуже багато пішло на всякі проби. Я чомусь не належу до людей, які вже в 15 років точно знають, як треба і як не треба. Багато моїх однокласників чи ровесників саме такі. Трохи заздрю тим людям, зовсім трохи. Бо вони рано старіють по натурі.

Досить рано зрозумів, що я письменник. І рано – у п’ятому чи шостому класі – озвучив це словами.

Не знаю, як хто пояснює успіх моїх колонок. У мене не було в голові їх раніше. Я просто писав те, про що просили. Якби був трішки розумніший – може, й зовсім не міг би їх писати. А отак оглянешся – і бачиш свою вивернуту натуру.

У Євгена Гуцала була збірка “Запах кропу”, що трапилася мені десь у восьмому класі. Й до недавнього часу я думав: слава Богу, що ніхто не пам’ятає цю збірку, бо я, напевно, пишу так, як він. Тоді я її знайшов і прочитав. Слава Богу, не так. Але, все одно, я виник зі своїх тодішніх вражень від цих його оповідань про природу.

Свого часу мені трапились оповідання Олександра Копиленка “Як вони виживають” – про звірів у дикій природі. Після того я вже не міг читати про війну – як одрізало. Відчув, яка груба та література.

Є такий радянський фільм – “713-й просить посадки”. Він про те, як у якомусь закордонному літаку стається дивна пригода, й пілоти мають терміново знижуватися. Летять на автопілоті, й сісти літак може лише, коли хтось постійно буде на зв’язку. Треба весь час щось говорити. А в салоні ж усі “стоять на вухах” – жінки кричать, якийсь п’яний моряк хоче вийти. І тут встає чоловік – найнепримітніший – і починає постійно говорити в мікрофон. Так, щоб аеропорт зміг їх прийняти й нормально посадити. Він говорить про себе – просто розповідає свою біографію. Виявляється, він німецький комуніст – і зараз розконспіровується. І коли всі служби аеропорту готують літак до посадки, готуються й певні спецслужби. Літак щасливо сідає, люди обіймаються, цілуються і стрибають до неба. А цей чоловік спокійно йде до машини, що стоїть далеко, і там уже чекають люди з наручниками. Мене неймовірно вразив цей фільм. Я б не сказав, що хотів би бути цим німецьким комуністом. Але за своєю природою це виявилось чимось отаким. Колонки – один із проявів цього. Тобто, заради того, щоб вам було добре, я розкажу вам усе, що не треба було б розказувати.

Чим далі, тим більше я знаю про міру відвертості. І не певен, що все те, що я розказую, є саме тією сповіддю, що потрібна мені чи ще комусь. Є коридор того, що людина може розказувати, а чого – ні. Де бере на себе відповідальність за розказане, а де – не бере.

Я знав двох людей, які воювали. З одним лежав у лікарні – йому операцію робили. Льотчик, Герой Радянського Союзу, бомбардувальник. Він вступив у війну наприкінці 1943-го і вбив дуже багатьох людей. Бо ж радянська авіація скидала бомби або на скупчення людей, або на міста. Але дід зберіг якусь майже дитячу безпосередність у сприйнятті світу. Він виглядає молодшим, ніж є за віком. І я спитав у нього: як йому так вийшло? А він каже: “Вы знаете, я благодарю Бога за то, что служил не в пехоте, а в бомбардировочной авиации. Я не видел тех, кого убил”. І ще один, із мого села. Я з його дітьми до школи ходив, дружив із ними. Від нього я не чув жодного слова – ніякого. Він усе життя мовчав. Здоровий такий дядько. Він служив у “заградительных отрядах” і бачив, кого вбив. І він своїх убивав – це люди з тих, які виконували наказ “ни шагу назад”. Ось він, цей коридор. І, я думаю, що коли намагаєшся бути відвертим – балансуєш між тим і другим. Рятує, зрештою, ілюзія того, що ти не бачив тих, кого вбив.

Мої батько з матір’ю вчителювали на Черкащині – по-моєму, десь 1937 року. Вже готові були одружитися. Але батько був із дуже обережних людей. Він, коли діло доходило до 1939-го, сказав: “Почекай”. І восени його забрали на фінську війну. Повернувся він аж за 14 років. Мабуть, у кінці війни він погодився вступити у “власівську” армію (солдати радянського генерала Власова, який наприкінці Другої світової перейшов на бік нацистів. – “Країна”). Вступити він вступив – але, мабуть, не воював. Потрапив у полон до американців, які повернули його сюди – і восени 1945-го його відправили на Колиму, “навічно”. Мати нічого не знала до 1953 року. Їй уже було 40, як я народився. Мій біологічний батько на 10 років молодший од матері – інших не було. І от 1953-го я народжуюсь, і після мого народження він озивається сам із Колими. Запрошує її зі мною туди, бо тоді вже дозволяли приїжджати жінкам і ще кому-небудь. За два роки його випустили, тому його повернення я вже пам’ятаю.

Тоді почалась істерія з холодною війною, з атомною війною. Батьки з якоюсь параноїдальною обережністю не хотіли брати відповідальність за те, що вони поженяться – бо “а раптом?” У мене материне прізвище.

Зараз я обережніший, а раніше безоглядніше жив. Інколи здається, що якби був трохи розумніший – можливо, батьки довше прожили б. Я їм нічого не зробив, але жив так, що вони боялися. По глупоті. Пам’ятаю кінець 1950-х, “відлигу”, Хрущова, наближення комунізму й таке інше. Дуже добре розумію ілюзії шістдесятників. І поводився, як людина вільного соціалістичного суспільства, в якому все можна робити й правду шукать. А батьки ж знали цьому ціну. Але, з обережності, не могли нічого мені сказати.

Наприкінці 1950-х, коли полетіли наші супутники, в “Известиях” була карикатура – буржуй з очима в різні боки, бо навколо голови літають радянські супутники. Йому мариться в очах, і він каже: “В стране советов не видно света”. Мені страшенно цей віршик сподобався, одразу його запам’ятав. І ввечері, коли всі були вдома, взяв – і продекламував. Ось тоді я відчув перший у житті страх. Побачив, як вони злякались. Раптом стали зовсім іншими людьми. Питали: “Хто тобі це сказав?”. Я кажу: “В газеті прочитав”. “Покажи газету!” – а я її не можу знайти. І не знайшли. А як дитині пояснити, що це більше нікому не можна казати? Це був переляк на все життя. Коли ти дитина, відчуваєш себе захищеним – твої батьки тебе від усього оберігають. А тут я побачив, що цього немає.

У баби моєї було дев’ятеро дітей. Це материні брати й сестри. Із них один сидів 20 років. 1935-го сів – 1955-го повернувся разом із батьком. Він був остарбайтером – і коли їх американці звільнили, а це було на французькому кордоні – він із другом-французом вирішив спочатку сходити у Францію, подивитися, як той живе. Подивився, побував у гостях у француза, і, коли вертався – взяли за задницю, й він не додому поїхав, а на Урал. Гриша такий. От повертаються вони обидва, приблизно в один і той самий час. І один сидів, і другий. Але ж вони між собою дуже добре знали різницю, хто за що сидить. Один сидів як власовець, а другий – “как бы ни за что”. Для баби моєї син Гриша – безневинно постраждав. А зять – мабуть, недаром сидів. І баба перше, що зробила – поховала всі ножі, сокири, і йому довелося самому за зароблені на Колимі гроші обзаводитись усім рубящє-колющє-рєжущім інструментом. Якось увечері батько сидів за столом, мати й баба спали, а я газету читав. Це був, можливо, 1958-й. Розчиняються двері й заходить Гриша. Він малий такий. Іде до столу й каже: “А хто тут мою матір обіжає?” Підходить до батька й виймає фінку з рукава. І робить перший удар. А батько, недаром що був пузатий – моментально вискочив з-за столу й перехопив руку. Практика. І засміявся. Батько перехопив ніж, почали вони биться й котиться до вхідних дверей. Я кричу як різаний, інші – теж, баба боса скочується з печі, щоб захистити Гришу. Викочуються вони на вулицю. Зима холодна страшно. І баба боса так із ним і пішла, щоб провести його додому. На прощання Гриша зняв із себе валянок і розбив вікно проти печі.

Батько помер 1985 року, трохи не застав перестройку. І я жалію через те, бо скільки він взнав би – про те, чого він не міг розказувати.

Батько й мати були вчителями, причому батько з двома вищими совєцькими освітами. Але коли він із Колими прийшов – побув з місяць у технікумі й сказав: “Усе, наробився й на Гітлера, й на Сталіна”, – і пішов сторожувати.

Мати наприкінці життя списала цілий зошит тих, хто вмер. Офіційно це зветься 1932-1933-й, а по суті це люди, які вмирали від зими до літа, тобто кілька місяців 1933 року. То вона їх так по дворах і описувала, причому по сім’ях. Величезні сім’ї вимирали, від 80-річних до одно-дворічних. Вона всіх їх пам’ятала – по іменах, і скільки вони років прожили. А це близько двох тисяч чоловік. Вона їх усіх написала.

По всіх цих двох тисячах ми пройшлися. Ці дві тисячі, включаючи немовлят, як виявилося потім – вона сама здивувалась – це все були не колгоспники. Це все люди, які не пішли в колгосп. Бо в колгоспі хоч теж голодували, але ж їм давали пайок.

Якось матері подарував оповідання Косинки, видані в перший раз після того, як його розстріляли 1934-го. І я нічого кращого не придумав, ніж матері з дарчим написом на якийсь день народження подарувати Косинку. Вона, як учителька, знала: фашист, фашист Косинка. І вона так далеко заховала цю книжку, що я її й дотепер не можу знайти.

Мене приваблює вчительство. Вчителем я ніколи не був, але мені в армії подобалось бути командиром. Невеликим. За природою я, мабуть, не гожусь бути вище командира взводу. Мене дуже втішає ось ця частина армійської характеристики: “Сержант Жежера технику связи знает хорошо, но пользоваться ею не умеет”. Наступна фраза: “Пользуется любовью и уважением своих солдат”. Там, в армії, на тому низовому рівні, де ми були, хороший хлопець – це професія. Бо вони найнижчі, їм дуже потрібна якась підтримка.

Розбилось у мене скло ліхтарика, а воно кругле. Ну як ти його виріжеш? Гриша бере ножиці, безе скло звичайне, наливає повне відро води, засовує скло й ножиці у воду – і під водою вирізає кружечок. Фантастично. Я його питав: а звідки ви це знаєте? Він: “Кожен нормальний мужик повинен хоть трохи одсидіть у тюрмі!”

Мій біологічний батько рано помер, від язви, яка, можливо, дісталась і мені. Він був остарбайтером. Так дядьки розказували, що інші брали з собою сухарі, харчі – а він набрав книжок і готувався до вступу у вуз.

Після інфаркту я розумію, що язва – це чудесна хвороба. Бо з нею можна поговорити. Її можна погладити, от вона, і сказати: “Ну послухай. Так, я согрішив. Так, я вчора кіряв. Давай домовимося: ти зараз мене відпустиш, а за це я тобі кашки…” А інфаркт – це те, чого не помацаєш. Це схоже на те, як у тебе стрельнули із засади.

Доля талановитої людини – робити те, що вона здатна. Навіть не те, що вона хоче.

Театр, за своєю природою, – аномалія. Чудесна, але аномалія. Мудрий Чехов сказав фразу, що мені страшенно подобається: “Театр – это дурная сыпь больших городов”.

Дуже люблю косити. Лікарі після хвороби заборонили це робити, бо інфаркт я одержав на косовиці. Але цього літа, коли жінка поїхала – я все одно косив.

Бути геніальним художником просто. Значно складніше бути просто цікавою людиною. Це сказав мій улюблений Хосе Ортега-і-Гасет.

Люблю Поділ. Люблю якісь місця на Деміївці, де збереглося трохи старих віконниць, тієї одноповерхової забудови. Це – Київ часів, коли тут досить недовго моя баба жила в попа. Це Київ, що нагадує водночас маленькі міста Лівобережжя – Прилуки, Лубни, Лохвицю, Глухів.

Я – найпоказовіший українець. Бо те, що планую, завжди смішно. І якщо воно виконується на 5 відсотків – то добре. Я бачу план тільки як результат, а не як процес. От це біда.

Є люди-спринтери, а є стаєри. От у стаєрів воно, мабуть, планується природніше. А у спринтерів короткі плани. 100 метрів. Але щодня, можна й по кілька разів на день.

У межах кількох поколінь наскільки мінялися технології. Моя баба була зовсім неграмотна. Її донька була радянською сільською вчителькою з сімома класами освіти плюс технікум 1930-х. Я вже був нібито нормальний, з вищою освітою, совєтським інтелігентом. З власною бібліотекою, що теж було новинкою для родини. Я цю бібліотеку кілька років поповнював книжками, як, мені здавалося, для сина. А він їх не читає. Він читає з монітора переважно.

428846_312610758785011_790411078_n

Бісить категорична дурість. Прикладів найлегше пошукати серед політиків, але є й серед ближчих. Є люди, які кажуть: “Ой Жежера!.. Яке у Вас козацьке прізвище, які у Вас козацькі вуса – козарлюга, наш чоловік!”. Відповідаю таким: “Я – єврей!”. Типу “йдіть геть”. Це дурість на межі фальшу. Я не розумію це.

Спочатку була та дружба, що до 40 років. Якісь із тих людей лишилися, якісь – ні. А після 40 – друзів уже нє, але з’явилися партнери, які трішки більше, ніж партнери.

У 25 років інший набір ілюзій, ніж той, що після 40. До 25 з другом можна навіть побитися, посваритись, зійтися. У тій дружбі, що після 40, для таких дурниць часу вже не лишається.

Щастя – це повнота переживання моменту.

Те, що дає людям бути разом, формується на рівні мікроелементів. Туди входить топографія, склад ґрунту, на якому виростає один індивід і той другий, мова, середовище, звірі, рослини – усе, що являє собою світ, в якому людина виросла. Знайти це не просто складно – неможливо. Воно саме якось знаходиться.

Легше відчути, коли людина “твоя”, ніж коли “ні”. В першому це якийсь дивний поштовх, прозріння, де голова не бере участі. Ти раптом зсередини відчуваєш, що пливеш у тій воді. А там, де не твоє – “голова болить”. Починаєш думати, порівнювати, зважувати суми добрих і сумнівних якостей. І там важче сказати.

Я значно старший від дружини. Не знаю, що вона думає і думала, але мені дали один натяк. Є досить відома скульптура Вольтера – він там такий старий, сухий, в’їдливий іронічний дід. Злий і веселий одночасно. Мені прямо нічого не говорили – мовляв, ти старший і це добре. Просто показали цю скульптуру і сказали, що от це мужчина, який їй подобається.

Мені здається, що мені ніколи не світили і не світять ровесниці або дорослі жінки. Зате дівчата часто в мене закохуються. Мабуть, тому що молоді й нерозумні. А ти на них підсвідомо намагаєшся справити враження. Бо колись дуже давно хотілося справити враження саме на таких – а я не зумів. А вони й попадаються на цьому.

Не люблю дурних жінок. Вона може бути проста як двері, не прочитати жодної в житті книжки – це нічого. Але коли вона по природі дурна… Це ж не тільки з людьми – от буває кіт хороший, а бува дурний, зараза. Коняка так само. Я не про інтелект. Мені здається, що є розум тілесної субстанції. Так от, нехай вона жодної книжки не прочитала – але вона може бути внутрішньо розумна, природно розумна – як буває розумна природа взагалі. Тоді це моє.

Невзаємне кохання залишає тебе в ідеальному стані стопроцентної самотності.

Самотність повертає до себе.

Я не дуже вмію думати. Можу почати – а потім мені там щось сподобалось і я починаю це переживати. І думка лишається недодуманою. Я більш-менш умію пережити до кінця свою емоцію. А щодо думок – не до мене.

Вирішувати – це найгірше, що доводиться робити.

В кінці першої ділової розмови, зазвичай, мені кажуть: “А чого ти про гроші не питаєш?” Бо прийшов говорити про те, що маю зробити. А решту думайте ви.

Горілка для мене беззмістовна. Але був час, коли нічого особливо змістовнішого й не було. Зате було здоров’я, щоб її пить.

Найкраща – справді хороша – перша цигарка вранці. І то навіть не вся, а кілька перших затяжок. Тоді є якесь свято в організмі.

Друга цигарка – від диявола. Наркотичного, що сидить у тобі й боїться, що ти його покинеш. Друга сигарета продиктована цим страхом. І так до вечора. Десь на другому курсі чекав одну баришню вночі, й у мене закінчилися сірники. А нерви заспокоював цигаркою. Прикурював одну від одної. Скурив майже пачку “Прими”. Вона, зараза, так і не прийшла.

У цигарках нема нічого особливого. Є чортик, який навіює тобі ілюзію, що це треба. Але він заради себе це робить. Ти там участі майже не береш.

Алкогольний чортик подібний – але він веселіший усе-таки. Друга чарка вселяє надію, що буде ще краще – бо зараз же добре. І так може тривати інколи досить довго, навіть без втрати ілюзії. Ця штука все-таки благородніша. От коли ти переходиш у стан перманентного похмілля – там те саме, як і з цигарковим чортом. Але це вже п’янство, а не випивка.

Кидати курити не пробував ні разу. Зустрічав людей, які казали: “Ну, слава Богу, покинув”. Ну, покинув. Але зовсім не відчувається, що “слава Богу”.

Я – легка здобич для спецслужб.

ОПИС

Результат семигодинної (в кілька підходів) розмови з українським театральним критиком і колумністом Віталієм Жежерою. Говорили про все, що стосується людського, і насамперед його, життя.

ОПУБЛІКОВАНО

У тижневику “Країна” від 2 лютого 2012 року.

ЖАНР

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page