Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“90 відсотків повій – україномовні. А от клієнти україномовні – рідкість”

Єва. Народилася 1966 року в Росії. Має дві вищі освіти – інженера-будівельника та інженера-механіка. У Києві живе з 1992-го. Займалась торгівлею. У проституції з 2010-го. Належить до класу індивідуалок – дорогих повій, які самостійно шукають клієнтів, місце для сексу й дбають про власну безпеку. Їздить джипом Toyota RAV-4. Розлучена. Має доньку й онуку

 eva

500 гривень – це оральний секс і “класика”. З аналом – 600 гривень. Є дуже великий перелік пропонованих послуг – усе оплачується окремо. За 800 гривень я надаю повний комплект. Усе, чого забажає чоловік протягом години.

Коли ми домовлялися про зустріч, я саме була з мамою в магазині. Їй 75, теж із Росії. Торік забрала її до Києва, бо я – єдина дитина.

Дорогих і успішних повій в Україні 2–3 відсотки. Це – індивідуалки, які працюють самі на себе, коли хочуть і з ким хочуть. Тарифи в них найвищі.

Штраф не платила жодного разу.Формально те, що я роблю, є адміністративним правопорушенням і за нього треба віддати близько 170 гривень. Але довести факт проституції міліція практично не може.

За неповні два роки, що займаюся проституцією, дізналася про чоловіків стільки нового! Життя прожила, а не здогадувалася, наприклад, що вони такі сором’язливі. Переживають: як у них вийде? У душі завжди хочуть – які б не були, платять чи ні, – щоб жінка отримала задоволення. Зараз я в тисячу разів кращої думки про мужчин, ніж раніше.

У вересні 2009-го мене кинув чоловік. Прожили разом понад 20 років дуже гармонійною родиною, за цей час він мене жодного разу до сліз не довів. Із 1992­-го мали спільний бізнес – продуктовий магазин і невеличкий бар біля нього. До цього прийшли через човникарство, торгівлю на продуктових ринках, кіоски, павільйони. І от чоловік ставить мене перед фактом: він закохався в продавщицю магазину й хоче офіційного розлучення. Вона – моя протилежність. Я важила 100 кілограмів, вона – 46. Мені було 43, а їй – 27. Чоловік на шість років молодший за мене – от через кризу середнього віку й захотів молоденьку.

Відійшовши від шоку, я спитала: а як далі жити? Ми мали дім, який збудували разом, магазин, два автомобілі. Чоловік сказав: крамницю хоче лишити собі. Я розраховувала, що дім відійде мені – вони з магазином рівні за ціною і важливістю для нас. На що чоловік сказав: “Ні, дім я також хотів би лишити собі. У мене молода дружина, й вона мені, напевно, народить дитину”. Після цього козлячого вчинку я взяла машину і з тим, що було в гаманці, поїхала в нікуди.

У гаманці мала трохи менш як 500 доларів. За 400 винайняла квартиру. А на решту поміняла унітаз і рукомийник – вони були аж жовті. Пролежавши дві доби, усвідомила: я не те що їжі купити не можу – не вийде навіть поїхати десь, бо немає на бензин. Після цього зателефонувала в газету безкоштовних оголошень, запропонувала орендувати квартиру погодинно. Наступного дня після публікації мій телефон розривався від дзвінків. Виявилося, цей ринок у Києві був зовсім нерозвинутий. Готелі погодинно кімнати не здають – лише на добу. Для когось це дорого, хтось документи не хоче світити. Тому справи в мене пішли. Я зрозуміла: Бог дав мені заробіток – бізнес подобових та погодинних квартир. Не кидаю його і зараз.

Уже наприкінці вересня 2009-го – менш як за місяць ­після початку справи – я винайняла ще одну квартиру. Ми з чоловіком також мали спільне помешкання в Москві, й у жовтні я запропонувала продати його. На виручені гроші купили квартиру для мене й маленьку – для нього. Виявилося, що його нова подружка боялася заходити в дім. Сусіди знали, що чоловік забрав у мене все, що вона – продавщиця нашого магазину. Тож жінка страшилася осуду. Так що ми придбали квартиру і йому – щоб вони мали де спілкуватися. А Новий рік я зустрічала вже з п’ятьма квартирами, кожну з яких здавала.

Здебільшого такі квартири винаймають для сексу. Тож я зустрічала й чоловіків, яким потрібне було помешкання для сексу, і жінок­-повій. І та, й та категорії клієнтів мені подобалися. Чоловіки галантні – бізнес­класу. Дівчата доглянуті, красиві. Це була не Окружна, не салони з 20 дівками в одній квартирі. Я побачила вершки, еліту проституції. Б’ютифул.

Перше зерно проституції в мені посіяв клієнт, який попросив квартиру на 2–3 години. Приїхав – мій ровесник, виглядав чудово. З молоденькою дівчиною – теж гарненька, в норковій шубі. Я запросила їх до квартири. Далі система така: платять за весь час наперед, господар іде, а вони залишають ключі консьєржу чи кидають у поштову скриньку. Кажу:
– Давайте гроші, і я зникну.
А він показує на коридор. Виходимо.
– Залишайтеся зі мною. Я дам вам 100 доларів, – говорить.
– Я не можу залишитися, я квартиру здаю.
– Нічого страшного, за неї я також заплачу.
– Все одно не можу. У вас же там дівчина.
– За дівчину не переживайте: я дам їй грошей, і вона піде.
Я відмовила: мовляв, зараз не в настрої. Але коли спустилася й сіла в машину – подумала, що цей чоловік сподобався. На той момент у мене півроку не було сексу. І, крім того, стодоларова купюра не була б зайвою в моїй колекції.

Інстинкт бере своє. Лібідо, статевий потяг у зрілих жінок сильніший, ніж у дівчат. Тож я не уникала чоловіків. Вони звертали на мене увагу, знайомилися – навіть на АЗС, коли заправляла автівку. За рік у мене було десь п’ять зустрічей. Ніяких грошей – сама любов. Щоб пояснити, як я дійшла до проституції, розповім про одне з таких побачень. Мені сподобався чоловік. Він запросив у ресторан, ми трохи там посиділи й поїхали додому. Я почала робити йому мінет. Він кінчив, поцілував мене в щічку, сказав, що дуже поспішає – й утік. Але ж я залишилася незадоволена! Я планувала отримати секс.

Я запровадила б термін “особливості слов’янської проституції”. Дуже багато моїх клієнтів мали повій у різних країнах. І розповідали: “Це жахливо! Часу – півгодини. Туди не лізь, цього не чіпай! Поговорити неможливо. Спробуєш щось розпитати – “Час, час!” А до мене чоловік приїжджає не тільки за сексом, а й за спілкуванням. На 2, 3, 4 години. Причому ліжко – це якісь 10 хвилин. Решта часу – розмови. Із мене виходить такий собі проститутський психолог.

Чоловіки розповідають про все, чого не можуть розказати дружині, – про роботу, проблеми, дітей. І про сексуальні захоплення, звісно. У сім’ї часто живуть класичним сексом – а до мене звертаються по анальний, інші додаткові послуги.

На початку літа позаторік мені на світлофорі розбили машину. А я ж на ній об’їздила свої квартири, це мій робочий інструмент. Сіла й почала підбирати в інтернеті автомобіль. Порахувала гроші – побачила, що можу купити невеликий джип. І зрозуміла, що життя на розлученні не скінчилося. 2009–2010 роки були часом глибокої кризи. А я за 10 місяців “наколядувала” на джип. Зрозуміла: бракує тільки сексу. Так що паралельно з вибором автомобіля зайшла й на сайти повій. Побачила, що жінки мого віку більше нагадують алкоголіків і що я на їхньому тлі дуже навіть непогано виглядаю. А якщо вони працюють – чому я не можу мати чоловіка?

Дівки-повії бувають хороші, працьовиті. Коли нема клієнта, можуть і з пральною машинкою впоратися, і попрасувати. Деякі з тих, хто винаймав у мене квартири, допомагали за ними доглядати – бо я не встигала. Одній із таких я сказала, що хочу зробити анкету на сайті повій. Вона допомогла. А потім навчила, що презерватив – основа проституції. Я ж у сім’ї була – презерватив навіть не розгортала ніколи.

Секс із першим клієнтом тривав 2–3 хвилини. Але я дістала величезну насолоду. Що він робив, не пам’ятаю – просто лежала й кайфувала від цього. Він пішов. Хвилин за 10 я прийшла до тями і згадала: “Блін, я ж повія! Де гроші?” А потім побачила, що він залишив 100 доларів. Хоча мав заплатити 500 гривень. Я подумала, що Бог не проти.

У Біблії написано: “Не чини перелюбу”. Але я не вважаю, ніби роблю те, що ні в які ворота. Дарувати любов і насолоду – це не найгірше. Ставлюся до цього так: любов я дарую, а витрачений на людину час – проплачується.

Для багатьох жінок проституція стає найнижчою ланкою – після того, як не вийшло хоча б десь працювати, або коли підсіла на алкоголь чи наркотики. От і думає: “Де взяти гроші? Лише проституція? Бог із ним, розсуну ноги”. А мені Бог дає чудових чоловіків, насолоду, зв’язки, зрештою – втечу від самотності. Для мене проституція стала, мабуть, найвищим ступенем жіночності. Бо гроші нормальні я зароблю й так.

Клієнти вже тричі пропонували мені: “Зав’яжи з цією справою й перебирайся до мене”. Але я ще не готова. У мене було 20 років чудового сімейного життя, й поки що я не вірю в можливість створити кращу родину від тієї, що в мене була. А на гірше не погоджуюся.

Я вирішила важкий конфлікт доньки з її чоловіком, коли пізнала мужчин краще. У неї складний характер, а зять – дуже хороший хлопець. Пояснила їй: якщо постійно тримати чоловіка у скандалі, він знайде вихід. У кращому разі поїде до повії, в гіршому – заведе коханку, а дружину кине.

Раніше спала з усіма, а зараз підшуковую клієнтів дуже ретельно. Обираю тих, по кому видно – хоче до мене на весь вечір. Статусних. Не тому, що в них грошей багато. Вони цікавіші як люди.

Нерідко запрошують в Ізраїль, чи кудись на яхті покататися. Але зазвичай я відмовляю – хочу ще грошей заробити. Ось цю квартиру купила рік тому, за 50 тисяч доларів, ремонт обійшовся у 25 тисяч. У січні придбала ще одну, в новобудові.

Серед клієнтів дуже багато молоді, 90 відсотків. Час від часу бувають незаймані хлопці. З ними дуже важко, але я стараюся.

Дівчата на Окружній нещасні. По­перше, до половини свого заробітку віддають за право стояти на трасі. Заробляють так мало, що не можуть навіть винайняти квартиру за 3 тисячі гривень. По­друге, змушені зігріватися алкоголем. І за два­три роки це конкретні алкоголічки, які часто на цьому ґрунті йдуть у наркотики.

Середній рівень проституції – салони. Це дівчата, які мають трохи більше мізків за тих, що стоять на трасі. Вони телефонують куди треба – і влаштовуються на роботу. Там їм надають житло, можливість доглядати за собою. Але половина заробленого належить їхньому господарю.

У салонах із гігієною дуже суворо. Презерватив там – основа справи. Дівчата працюють так, що навіть не торкаються тілом статевих органів клієнта.

В індивідуалок усе ще серйозніше. Якщо підходить до чоловіка й відчуває запах – а будь-­яке венеричне захворювання має свій запашок, – то каже: “Не цього разу. Ось тобі гроші, до побачення”.

Практично всі повії в Києві мають національні упередження щодо кавказців – азербайджанців, грузинів та вірмен. Вони – звірі. Ніби первісні люди. В них дуже сильний сексуальний інстинкт – постійно хочуть трахатися. І зазвичай не мають грошей.

Я – за легалізацію проституції. Зараз її покривають менти, і беруть за це величезні гроші. Як підприємець, здаючи квартири, я плачу чималі податки. Але основний мій дохід – від проституції. Я не проти якусь частину його віддавати державі. У мене ж є мама на пенсії, донька, онука, якій треба вчитися.

90 відсотків повій – україномовні. Або із сіл, або із Західної України. А от клієнти україномовні – це рідкість. Це або якийсь чиновник, або зі Львова чи Івано­-Франківська відпочити приїхав.

Зараз я розумію: якби мій чоловік за 20 років нашого спільного життя хоча б раз на рік відвідував повію – наш шлюб зберігся би. Це знімало б емоційну та фізичну втому.

Коли ви приходите в чужу квартиру й користуєтеся там унітазом – це що буде зрада тому унітазу, який у вас удома?

ОПИС

Те, що вийшло в результаті тригодинної розмови зі столичною повією Євою. Інтерв’ю взяв у рамках висвітлення того, як представники різних верств суспільства готуються до Євро-2012.

ОПУБЛІКОВАНО

У тижневику “Країна” від 11 вересня 2012 року.

ЖАНР

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page