Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“На 45 суток посадить тебя можем. Но уже рабочий день заканчивается – завтра приходи”

“Окрім бідності, нічого в Придністров’ї не побачите”, “Регіон застиг у СРСР, там нічого не відбувається”, – так у Молдові коментують моє рішення відвідати невизнану республіку. Від викладених у мережі панорам Тирасполя – “столиці” Придністровської Молдавської Республіки – теж віяло застоєм: панельні 9-поверхівки із замазаними чорною мастикою швами й іржаві конструкції заводів. Кореспонденти молодіжного видання River.md спробували бізнес-ланч в одному з найпопулярніших тираспольських закладів і відзвітували: “Вкус у еды типично столовский, причем среднего уровня. Борщ отвратительный, сок трижды разбавленный. Порадовали лишь блинчики с творогом и изюмом, но и в них нашлась ложечка дёгтя в виде кусочка металлической проволочки”. В’їжджаючи до 50-тисячної Рибниці на півночі ПМР, ми очікували побачити відповідник нашої покинутої Прип’яті – щоправда, заселеної.
Усе виявилося не так. Одразу при виїзді на лівий берег Дністра дорога стає рівною, вулиці міста в сутінках підсвічуються ліхтарями й сітілайтами. Більшість автівок довкола – іномарки. У центрі Рибниці – десятки кафе, сучасних крамниць і банківських відділень. Елітне шампанське Moёt&Chandon продають у супермаркеті за 600 при­дністровських рублів – 750 грн – за пляшку. Погано хіба що з готелями: туристи сюди заїжджають рідко.
– Город, в основном, за счет метзавода живет. Поэтому в целом здесь неплохо, – пояснює 27-річна ­Наталя, у якої винаймаємо квартиру. ­Металургійний завод відносно сучасний – працює з 1984-го. Він дає понад половину ВВП республіки. – Не скажу, что Приднестровью живется легко, мы ведь непризнаны. Но концы с концами сводим.
Український Перший національний телеканал у Придністров’ї – ефірний. Єдиний кабельний оператор ПМР у стандартному пакеті має “Інтер”, 1+1, ICTV та “Україну”. Також два придністровські канали, 10 російських і жодного – молдовського. Цього вечора що 15 хв. в ефірі всіх каналів, навіть дитячих, з’являється інформативний рядок: “Завтра в 13.00 состоится обращение президента Приднестровской Молдавской Республики Е. Шевчука к органам власти и народу страны”.

46% рибничан – українці, за переписом 2004 року. Тут видають офіційну газету української громади Придністров’я “Гомін”. Вона – державна, тож підтримує проросійську позицію влади. В останньому на момент нашого візиту номері “Гомону” звіт про події на Сході України розпочинався повідомленням “Реакція російської сторони”.
– Да хорошо мы живем! Потому что за нас правительство думает. Пенсии вовремя платит, два раза в год повышает, – 56-річна Ніна Василівна розгинає спину. Вона порпається на грядках перед панельною 5-поверхівкою. – Я сама родом с Резины на молдавском берегу Днестра, но вышла замуж тут, и назад ни за что не уеду. Они ведь хотят в Европу, не думают головой. Ладно молодежь, которая в жизни ничего не понимает еще, – но взрослые?
Заперечую, що розумна людина всюди знайде дорогу. Жінка емоційно ляскає брудними долонями по вицвілому фіолетовому халату:
– Неправда! Никакая Европа нас ждать не будет – только мама может ждать.
– Россия, то есть?
– Ну, Россия помогает нам, пенсионерам. Кто русские – те еще больше помощи получают. Хотя я – молдаванка по национальности, а тоже каждый месяц 100 рублей к пенсии Россия мне доплачивает.
Возз’єднання Придністров’я з Молдовою Ніна Василівна хоче. Та не чекає.
– Слишком много крови было, – хитає головою. – И поссорились-то чего? Язык – мелочь же. У нас с этим просто. Обращаются ко мне на русском – я отвечаю по-русски, на молдавском – по-молдавски. На украинском не отвечу, но пойму. Нет вражды. Не то, что у вас, я читала. Останавливают на улицах и спрашивают: “Я украинец. А ты кто?”
– Да ладно.
– И по телевизору такое говорят! У нас вот в Кодыме на Одесчине, за 30 километров отсюда, родители мужа похоронены. Так мы боимся туда ехать: заберут машину и нас побьют. Я смотрю это телевидение ваше и так переживаю. За что у вас там вообще бойня началась?
– Президент слишком плохой был.
– Ну, у нас Смирнов (попередній президент Придністров’я. – “Країна”) тоже воровал, квартиры в Москве понакуплял, его сыновья банки открыли. А когда выбрали другого президента – так за ночь все деньги из бюджета себе забрал. И что, поднимать людей на Майдан?
– А что со Смирновым сейчас?
– Ничего… Сидит в парламенте, выступает. Но у вас же там беспредел какой-то! Ехали наши на Москву на заработки, так в их вагон зашли одетые в военную форму паспорта проверять. И у всех с ­российскими паспортами забрали деньги. Мне рассказывали!
– А почему у ваших людей российские паспорта?
– Так все в России на заработках. Тут город сейчас мертвый почти. А разве у вас в Украине не так живут?
– Сегодня ваш президент к народу обратится. Как думаете, что скажет?
– Понятия не имею. Может, что-то по Украине, она блокирует нас. Дай Бог ему здоровья, он у нас очень путевый. За народ, с народом, советуется с нами, – коли Ніна Василівна ­говорить про владу, її голос стає ­стишено-лагідним. При згадці про Україну переходить мало не на крик. – А Юля ваша шо сделала? Она грабила вас, как могла. И щас еще рот открывает! Этот Яценюк – аферист! Видно по нему, они ж баптисты все. Сектанты какие-то. В общем, что я вам скажу, – жінка дивиться на нас співчутливо, – мира вам.
Те, що Україна блокує Придністров’я, – правда. Боячись диверсій, наші прикордонники не пускають в Україну громадян Росії. А російський паспорт у ПМР має кожен третій.

– Ерунда все это. Я на Москву через Киев часто езжу, людей вожу, – каже 46-річний Валерій про загрози для придністровців в Україні. У червоному “Ікарусі” він чекає відправлення в Тирасполь. – Ехал и 19 февраля, когда у вас метро закрыли. Ничего опасного на дорогах не было и нет.
Траса Тирасполь – Рибниця – єдине шосе, що сполучає придністровські міста: решта шляхів ведуть через Україну чи Молдову. З одного боку від траси майже завжди видно Дністер. З другого – подекуди вже за сотню метрів починається Україна. Уздовж 120-кілометрового шосе ані магазинів, ані кафе. У Молдові, попри бідніше населення, уздовж доріг часто трапляються цілодобово відкриті будиночки з написом Alimentara – “Продукти”. Села Придністров’я з часів Радянського Союзу теж мало змінилися. Бідності не видно, як і свіжої фарби на будинках чи парканах.
Агітуючи за незалежність Придністров’я на початку 1990-х, політики використовували такі ж гасла, як теперішні українські сепаратисти на Сході: “Наш регіон годує всю Молдову”, “Коли центр не забиратиме гроші, нарешті заживемо багато”. Півмільйонна ПМР справді працює лише на себе. Та якщо в Рибниці завдяки металургійному заводу видно добробут, у Дубосарах його годі шукати. Із початку незалежності населення міста скоротилося майже вдвічі, до 25 тис. Заводи механічних приладів, залізобетонних виробів та ізоляційних матеріалів розібрали на брухт. М’ясокомбінат і килимовий цех пішли на будматеріали. Споруди закинутих тютюнового, хлібного й пивного заводів руйнуються від вітру й опадів. Працює лише винокомбінат, відомий вермутом “Букет Молдавии”.
У Дубосарах стоїмо 40 хв., автобус випередив графік. На давно неремонтованому вокзалі працює кіоск із їжею й напоями. Пасажири беруть розмоклі хот-доги, рясно политі майонезом і посипані консервованою кукурудзою.

– Ну вот и столица. Плохонькая, зато своя, – водій автобуса завертає на міст. Під ним – залізнична колія й старі заводські будівлі. – Я вам вот что скажу. В 1990-х политики начали все усложнять – и вот доусложнялись. А человеку ведь что нужно? Покушать, летом на море съездить – и достаточно.
На автобусній зупинці люди діляться новинами: текстильний комбінат не працюватиме ще з місяць, працівники кабельного заводу тимчасово ходять лише в одну зміну. Із відділенням республіки поступово розпалися й промислові зв’язки, а невизначений статус Придністров’я заважає підприємцям вільно торгувати із Заходом. За словами молдовських політиків, ПМР виживає за рахунок дотацій з Росії – як прямих, обсягом $1 млрд щорічно, так і у вигляді дешевого газу. За тисячу кубів придністровці платять $168,6 – утричі менше, ніж Україна.

Із жовтих будівель Придністровського державного університету ім.Шевченка розпочинається центральна вулиця Тирасполя – 25 Жовтня, названа на честь дати соціалістичної революції 1917 року. Біля невеликого пам’ятника Кобзареві юрмляться студенти. Шевченко тут ніколи не бував, у творах Придністров’я не згадував – просто відкриття університету припало на річницю його народження. У корпусах скромно, більшість інформаційних плакатів на стінах написано від руки.
Університет має шість факультетів, мова викладання – російська. При кафедрі української мови є культурний центр. Без попередження заходжу туди.
Посередині просторої кімнати розставлені чотирикутником столи. Попід стінами – глечики, вишиті рушники, колоски пшениці. На стінах – малюнки студентів за мотивами творів Тараса Шевченка, грамоти. На одній – український прапор сусідить із придністровським, тризуб – із гербом Радянської Молдови, дотепер офіційним у ПМР.
– Українці дуже добре тут живуть. Ось я працюю на інженерному факультеті, він – великий. Хлопці залюбки приходять, цікавляться: кажуть, ми, може, працюватимемо в Україні й хочемо знати цю мову, – розповідає методистка Ірина. Молода жінка в бузковій кофті саме перевіряла зошити. Поруч за столом сидить студентка, готується пере­складати залік. – Прикро прямо на душі стає від тих надуманих проблем у вас. Ми коли з Валентиною Олексіївною українською на вулиці говоримо, ніхто на нас пальцем не показує.
Валентина Олексіївна Осадчук – керівниця культурного центру. Невисока худа жінка у строгому чорному костюмі мовчки сидить за комп’ютером у дальньому кутку кімнати.

– Я закінчила Одеський університет, чоловік також, ми – українці. Я досі в Одесі прописана. А тут – знайшла себе, – м’яким голосом продовжує Ірина. – Ми з нуля тут усе робили. Тільки в Україні співпрацюємо з двадцятьма шістьома університетами.
– Із двадцятьма шістьма! – виправляє Валентина Олексіївна. Високим гучним голосом карбує кожне слово. Стиль підкреслено офіційний. – Але оскільки ми держава невизнана, то співпрацюємо тільки на громадських засадах. У нашому вузі існує сім культурних центрів: два – російської культури, французької, американської, болгарської. Молдавський відкрили силами місцевих молдаван, і сам Ігор Миколайович Смирнов дав 10 тисяч доларів на його розвиток.
– Нам стільки не давали, – сміється Ірина.
Годину Валентина Олексіївна розповідає про життя центру. Розкладає на столах присвячені Шевченку пуб­лікації. Показує збірку літератури Придністров’я. Із 400 сторінок творів українською – менше 60, здебільшого вірші про красу природи. Завершивши з офіційною частиною, жінка погоджується трохи поговорити про життя. Розстеляє на столі клейонку, заварює розчинну каву. Розламує шоколадні цукерки на кілька шматочків. Вона – родом із сусіднього села Ближній Хутір. Чоловік відслужив в армії. Доки повернулися до Придністров’я, поїздили по всьому СРСР.
– І погляньте, яка дивна річ. Коли чоловік служив на Далекому Сході, ми жили там у селі Черніговка. А тоді перенаправили в Хабаровський край, село Переяславка. Вгадуєте, що за народ там жив? І мовна ситуація була така ж, як і тут.

У кафе “7 пятницЪ”, найпопулярнішому закладі в центрі Тирасполя, в обід зайняті половина столиків. Прошу вмикнути на плазмовому екрані державний телеканал “Первый приднестровский”, що має транслювати виступ президента. Шевчук, лисуватий чоловік середнього віку й комплекції, виступає на тлі завіси, типової для радянських Будинків культури. У залі сидять чиновники – багато літніх, чимало у військовій формі. Послання виявляється звичайним річним звітом. Шевчук нудно зчитує з папірця цифри про рівень ВВП та інфляції, індексацію цін і зарплат, частку підприємств в економіці республіки. Крім мене, на виступ у кафе звернув увагу лише молодий чоловік у чорному одязі із чорною барсеткою. Запитую його про враження.
– Раньше меня все устраивало. А теперь мне 31 год, двое детей и супруга беременна третьим. И я не вижу их будущего здесь, – відповідає, запиваючи млинці апельсиновим соком. – У меня высшее юридическое образование, я работал в Москве и Германии. Было видно, что во мне нуждаются. Я решил минимум 10 лет посвятить государственной службе здесь. И в Тирасполе – городе, где я родился – у меня ничего не получилось. Все места давно заняты одними и теми же людьми, – киває на телеекран, де показують повний чиновників зал. – Я очень не хотел бы вывозить отсюда жену и детей. Ведь Приднестровье – это рай. Хороший климат, рядом Европа и крупные украинские города, море в шаговой доступности. Единственный минус – то, что мы уже 20 лет живем в состоянии неопределенности. Так что придется вывезти семью в Москву.

Оскільки як державу Придністров’я не визнає практично жодна країна світу, посольств у Тирасполі три. Перші два займають сусідні кабінети в типовій 2-поверхівці зі старим ремонтом. Це посольства так само невизнаних республік Абхазії та Південної Осетії. Російське розкинулося на квартал. Також у Тирасполі є відділення партій “Единая Россия” та Ліберально-демократичної Володимира Жириновського.
Навпроти будівель Ради міністрів і парламенту ПМР – чисті й доглянуті пам’ятники Ленінові. Поряд припаркувалися старі блакитні “Жигулі” із причіпом “Асканія”. Номери – Херсон­ської області. З машини виходить вусань у спортивному костюмі й запилюжених шльопанцях. Вітаюся українською.
– О, а я тут місяць як хату купив. У Херсоні за однокімнатну стільки получив, що тут на великий дім хватило, – Дмитро Степанович виблискує золотими зубами.
Дивуюся, що він вирішив змінити Україну на Придністров’я.
– Я дальнобойщик, – пояснює. – Всю Європу об’їздив. І що я тобі скажу… Совок – він усюди совок. А хата тут дешевша.

– А вы печать о въезде поставили? – турбується менеджер у готелі. – Тут немецкие журналисты останавливались, печати не было – так забрали всю технику, и самих пару суток в СИЗО продержали.
Як невизнана держава Придністров’я відміток у паспорт ставити не може. Тому на кордоні, сплативши 10 грн і прослухавши вітання, подорожній отримує талон із печаткою і датою в’їзду. За цим документом можна перебувати на території республіки до 45 діб. При виїзді з ПМР прикордонники поставлять на талон другу печатку. Ми в’їхали у Придністров’я маршруткою між молдовською Резиною та придністровською Рибницею. Вона курсує щогодини й використовується переважно місцевими, тому її пасажирів не перевіряють. От і виявилося, що вже другу добу ми – нелегали.
Вирішую спитати поради у правоохоронців на вулиці, назвавшись туристом. Підходжу до міліціонерів, які охороняють парламент – чотириповерховий “Дом советов”.
– Так а в чем проблема? Выезжай через Рыбницу, как и въехал, – радить страж порядку. – А если хочешь, иди в наше Министерство внутренних дел – может, там чем помогут.
МВС Придністров’я розташоване в облупленій сірій будівлі житлового кварталу, одразу за великим комплексом Комітету державної безпеки.
– Плоховато, что без печати. На 45 суток посадить можем, – підбадьорюють на прохідній. – Но скоро пять вечера, рабочий день заканчивается. Завтра приходи, нет времени уже.
Міліціонери радять звернутися до паспортного столу: він поряд.
– Чего вам? – огрядна жінка із сірою вовняною хусткою на плечах прий­має людей у довідковій.
Описую проблему.
– Вам в седьмой кабинет.
Черга туди – зо три десятки людей. У задушливому приміщенні розламані, ще радянські, дерев’яні стільці. Люди сваряться.
– Что ж вы так, молодой человек? – скрушно зітхає через 2 год. симпатична дівчина у формі. – Ладно. В порядке исключения можем поставить вам штамп. У нас есть только печать продления регистрации, так что сделаем так, будто вы у нас живете. Пишите заявление.
За 10 хв. без копійки хабара отримую потрібний документ. Виходячи, зауважую на стіні паспортного столу вицвілий прапорець із гаслом: “Признанию Приднестровья – быть!”

pmr

ОПИС

Репортаж про Придністров’я, яке вдалося об’їздити вздовж і впоперек і лиш наприкінці дізнатись, що зроблено це було нелегально.

ОПУБЛІКОВАНО

В журналі “Країна” навесні 2014 року.

ЖАНР

ФОТО

Ольги Камєнєвої

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page