Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“Наші депутати – клінічні ідіоти. Але те, що їх обрав народ, свідчить про його якість”

За 25 років населення Придністров’я зменшилось удвічі – стверджує молдовський політик Оазу Нантой

Оазу НАНТОЙ. Народився 3 лютого 1948 року в Чернівцях. За національністю – румун. Здобув освіту інженера-електрика, працював за фахом. 1990-го заснував Соціал-демократичну партію Молдови, яка боролася за незалежність країни. Після її проголошення 27 серпня 1991 року керував службою політичного аналізу апарату президента. У травні 1992-го подав у відставку. Очолював СДПМ до 1995 року, а потім – із 1998-го до 2004 року. 2007-го перейшов до Демократичної партії, став радником мера Кишинева. Був обраний депутатом парламенту Молдови. 2011 року кинув політику. Говорить – задля того, щоб вільно висловлювати свою думку. Очолює експертну організацію ­”Інститут громадської політики”. Живе в Кишиневі. Одружений, має двох синів. Під час інтерв’ю часто переходить на українську

nantoi

Після поїздки Молдовою та Придністров’ям цей регіон став подібний мені до пірамідки з дитячих кубиків. Посунь десь на сантиметр – і все посиплеться. Чому країна така хитка?
– Ця проблема починається з основ молдовської держави. Нас створили, не спитавши. 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила виокремити Молдавську автономію в складі України як республіку, долучивши до неї захоплені згідно з пактом Молотова – Ріббентропа румунські території. Ця нова держава мала небагато спільного з минулим Молдови. Вона не була наступницею Молдовського князівства (існувало з XIV ст. по XIX ст. із центром у Яссах. – “Країна”) – ні територіально, ані за духом. Далі Радянський Союз, щоб отримати повний контроль над цією територією, насаджував румунофобію, знищував усе пов’язане з історичною пам’яттю. Була депортація інакодумців, а в 1946–1947 роках – штучний голод, канібалізм тощо. Після смерті від голоду 150 тисяч людей у Молдові успішно створили колгоспи. Була й “залізна завіса” вздовж Пруту, і масове переселення в Молдову людей з Росії. Тому коли СРСР розпався, виявилося, що свобода просто впала нам на голову. А ми не дуже вміли нею розпорядитися. Молдавани, що формально у країні є більшістю – 80 відсотків, – досі живуть із комплексом неповноцінності, який мали меншини в Радянському Союзі. Усі були русифіковані, всі були “совками”. Молдавани досі сперечаються, як називати свою мову. 13-а стаття конституції проголошує державною молдавську з латинським письмом, а в школах рідну мову називають румунською. І на офіційних сайтах, залежно від кольору влади, значок мови підписано або RO, або MD.

Суть при тому не змінюється?
– Ні, наповнення сайта лишається тим же.
2001 року ми вразили весь світ, коли привели до влади комуністів. Вони отримали в парламенті 71 місце зі 101.Це ксенофобська партія, що ненавидить усе румунське й поклоняється всьому російському, особливо Володимирові Путіну. Те, що вона прийшла до влади, свідчить про якість нашого суспільства. Воно досі розколоте щодо ставлення до минулого. До 70-річчя від дня анексії Молдови ми провели соцопитування. Спитали людей, що ж то було: окупація частини румунської території чи звільнення Молдови? 35 відсотків відповіли, що окупація, понад 20 – що звільнення, а решта не мали чіткої думки.
2003 року обраний парламентом президент-комуніст Володимир Воронін ледь не підписав так званий “меморандум Козака” – це та модель федералізації, яку зараз намагаються нав’язати вам.

Воронін говорить, що все було готове й підписати завадила “якась дрібниця”.
– Так, усе було готове. Просто в ніч перед візитом Путіна посол США в Молдові Хізер Ходжес відвідала Вороніна і знайшла якісь аргументи, що він відмовився підписувати. Путін не встиг вилетіти сюди. Хоча перший літак із технічною командою вже був тут, церемоніальний загін відпрацьовував шикування, ми готувалися йти в аеропорт і лягати на злітну смугу. Але о 8.30 Воронін сказав, що документа він не підписує. Путін не приїхав і страшенно образився. Воронін злякався, що Росія усуне його від влади, і став проєвропейським та пронатовським. 2005 року комуністи йшли на парламентські вибори під гаслом “Європейську Молдову будуємо разом!”
Втім, у травні 2007-го, вони програли місцеві вибори. Мером Кишинева став 27-річний ліберал Дорін Кіртоаке. Компартія вирішила, що загралася в демократію, і почала закручувати гайки. Порушували кримінальні справи щодо лідерів опозиції, запровадили цензуру в медіа, посли ЄС та США кілька разів заявляли про свою “глибоку стурбованість”. Кришку цього політичного котла, до якого комуністи самі нагнали тиску, зірвало після виборів 5 квітня 2009 року (більшість у парламенті знов отримали комуністи. – “Країна”). Народ спалив будівлі парламенту й президентури.

Що стало приводом для заворушень?
– 7 квітня вранці я прийшов на площу й побачив десятки тисяч молодих людей. Вони, даруйте за патетику, відчули, що в них забрали майбутнє. Тоді з’явилися провокатори, які ці протестні настрої перетворили на акти вандалізму. Політичних вимог не було, Вороніна ніхто не затримував – просто випустили пару. А ввечері поліція почала виловлювати й бити демонстрантів лише за те, що вони – молоді.
П’ять років минуло, а відповіді на те, хто заварив кашу, немає. Бо в усіх рильце в пушку – і в комуністів, і в антикомуністів, і хтось із лівого берега, вочевидь, доклав рук. Можливо, Москва хотіла загнати Вороніна в кут і зробити “своїм”.
Далі комуністи поступово втрачали владу. Їм забракло одного голосу, щоб обрати президента. Від них пішов спікер парламенту. На подальших дострокових виборах вони набирали все менше, і в парламенті утворилася проєвропейська коаліція. Пара­лельно в ЄС створили програму “Східне партнерство”. Це допомогло країні зберегти проєвропейський курс. Щоправда, залишилося багато негативу від комунізму, зокрема корупція. Наші демократи, звісно, не рівня Януковичу, але теж красти вміють.
Зараз є достатньо підстав уважати, що Росія запускає сепаратистський сценарій у Гагаузькій автономії. До того ж ми залишаємося відкриті з боку окупованого Росією Придністров’я. Там відбуваються військові навчання – з бойовими стрільбами, танками, вчаться форсувати Дністер за 12 хвилин. Молдова планує в липні підписати Угоду про асоціацію з ЄС, тож нам натякають: “Не забувайте, що ми за 40 хвилин зможемо до Кишинева дійти”. Якщо так буде, половина парламенту зустрічатимуть росіян із квітами, а решта втечуть за Прут.
Ми пильно стежимо за подіями в Україні. Коли Янукович у листопаді не підписав асоціацію, з’явилося чітке усвідомлення: ми – наступні. Але зараз, коли Україна активно протистоїть провокаціям, відчуваємо, що в нас є примарні шанси. Якщо ви встоїте – ми будемо хоч якось прикриті.
Усе дуже хистке. Захід, звичайно, намагається нас підтримати, й сюди кожен Божий день прилітають якісь важливі персони, “мітять територію”: мовляв, Путін, обережніше тут. Але ж ми знаємо, що в того не настільки вразлива натура.

Російська інформаційна присутність тут набагато відчутніша, ніж в Україні. В ефірі – російські новини, а російськомовні газети сповнені примітивної пропаганди.
– У плані будівництва держави тут – суцільний маразм. Із ким говорити про проблему наявності російських військ, коли в нашому парламенті й далі обговорюють назву мови? Це ж клінічні ідіоти! Але те, що їх обрав молдовський народ, свідчить про його якість.

Як молдовани себе усвідомлюють?
– Є кілька варіантів молдовськості. ­Сталін­ський – це люди, хворі на румунофобію. Мовляв, я молдованин, “нерумун”, і говорю молдовською, а не румунською. Є молдовськість у тому ж розумінні, що й “полтавець” чи “західняк” в Україні: з прив’язкою до певного регіону. І третя – тільки зараз народжується молдовськість як ідентифікація себе з Молдовською державою.

Багато людей хочуть об’єднання з Румунією?
– Щонайбільше 10 відсотків. Міф про загрозу об’єднання розкручують комуністи і проросійські сили. Ця ідея мала право на життя, коли ми були в Радянському Союзі. Дехто тоді вважав, що СРСР нас окупував і треба повертатися назад. Але з розпадом Союзу Румунія не виявила наміру вводити свої війська й звільняти нас від нас.

Скоро молдовани зможуть їздити до Євро­союзу без віз. Але більшість до цього байдужі. Особливо в провінції, де люди не мають грошей на дорогу навіть до Кишинева.
– Так, я давно кажу, що раніше нас не пускав за кордон КДБ, а зараз – бідність. Безвізовий режим оцінять із 10 відсотків населення. Адже ті, хто має потребу й можливість їздити до ЄС, давно зробили собі популярний у нас “пакет паспортів”.
Із 1991 року Румунія запровадила полегшений спосіб отримання своїх паспортів для тих, чиїх батьків або дідів незаконно позбавили румунського громадянства. ­Потроху свої документи роздає Болгарія. Ну і, зрештою, все має свою ціну. Я знаю людей, які за гроші робили собі довідки про болгарське походження, хоча такого не мали й близько. На лівому березі Дністра деякі мають і російський, і український, і румунський, і молдовський паспорти. Крутиться народ. А тих, хто бідний і хіба що бліх годує, це не гріє ні з якого боку.

Яким є Придністров’я зараз?
– Воно – наче строката клаптикова ковдра. Тут варто зважити на три речі. По-перше, інститут громадянства. Придністровське громадянство нічого не означає, і люди для вирішення своїх проблем шукають паспортів реальних країн. Росія посилено нав’язує своє і заявляє, що її громадян там 200 тисяч. Однак це – сон рябої кобили. Під час останніх виборів до Держдуми РФ нелегально відкрила у Придністровській Молдавській Республіці 24 виборчі дільниці, й на них прийшли 80 тисяч людей.
Нашому міністерству інформаційних технологій відомо, що на лівому березі Дністра 60 відсотків населення мають молдовські паспорти. Зараз вони нарешті стали престижніші за російські. Бо з останніми до ваших прикордонників краще не потикатись, а молдовські дають безвізовий режим із ЄС. Українські паспорти отримали близько 80 тисяч людей.
Другий момент – бізнес. Із березня 2006 року всі підприємці з лівого берега зареєстровані у нашій торгово-промисловій палаті, й експортні операції вони здійснюють на підставі митних документів і сертифікатів, які видає Республіка Молдова. Тобто бізнесмени представляють її. За це отримують певні пільги з оподаткування і користаються зі сприятливого режиму ЄС щодо молдовських товарів. У підсумку експорт до країн Євросоюзу з Придністров’я зараз удвічі вищий, ніж до Росії.
І третій момент: на лівому березі Дністра й у місті Бендери діють вісім шкіл із викладанням румунською мовою за навчальними програмами Молдови. Там фактично готують громадян Республіки Молдова, й ці школи мають удосталь учнів, зокрема й у Тирасполі.
Ще один важливий момент. У 1989 році, коли був останній перепис населення в СРСР, на лівому березі жили 750 тисяч людей. Зараз – щонайбільше 350 тисяч.

За офіційною статистикою – 505 тисяч.
– Це брехня. Ніж вірити офіційному Тирасполю, краще порахувати батони, які там продають.
З-поміж жителів – 168 тисяч пенсіонерів. Отже, на 10 пенсіонерів припадають семеро працюючих. Тому дефіцит місцевого бюджету – 70 відсотків. Його покривають за рахунок того, що Придністров’я не платить за російський газ. Його борг сягнув 4,5 мільярда доларів.
Придністров’я – це збанкрутілий регіон, який утримує Російська Федерація, незаконно зберігаючи там військову присутність. Це називається окупація. А люди поводяться інакше. Ми маємо спільний футбольний чемпіонат – тираспольські команди грають із кишинівськими, й російські “миротворці” біля стадіону не стоять. Зо чотири тисячі юнаків і дівчат із Придністров’я навчаються у вузах Кишинева. Поряд із моїм помешканням є так званий “тираспольський ринок”, і щоранку туди приїжджають люди з лівого берега з крамом. Тобто це не заморожений конфлікт – це конфлікт зі штучно замороженим вирішенням через геополітичні амбіції Російської Федерації.

Придністровське місто Рибниця видається значно багатшим за сусідню молдовську Резину.
– Бо Росія щороку допомагає Придністров’ю приблизно на мільярд доларів.

Офіційний бюджет ПМР удесятеро менший – близько мільярда придністровських рублів.
– Це все умовності. Торік у них узагалі не було бюджету: Шевчук (президент ПМР. – “Країна”) від руки розписував усім платіжки.

Люди в Рибниці й по всій півночі країни говорять, що було б непогано, якби Москва взяла Молдову “під крило”. Зрозуміло, серед них чимало етнічних росіян.
– Совки вони етнічні.

Але їх більше, ніж прибічників ЄС, і на вибори вони ходять активніше.
– А що робити? Запровадити кампучійський варіант – із відстрілом усіх, кому більше 15 років? Так, це один зі способів впливу Росії на Молдову – на прикладі життя в Придністров’ї показати, як добре бути під Москвою, і схилити симпатії людей на свій бік.

Чого Україні, зважаючи на досвід Молдови з Придністров’ям, не варто робити в Криму?
– Ми припустилися великої помилки, коли погодилися з російською схемою, що цей конфлікт – внутрішній, між правим та лівим берегами Дністра. У вас цієї проблеми немає, Росію офіційно визнають окупантом. Тепер треба проконсультуватися з юристами-міжнародниками, щоб довго боротися за Крим – і коли Путін здохне. Треба по всіх позиціях у міжнародних інстанціях атакувати Росію.

Як Молдова рухатиметься далі?
– Необхідно підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Важливо не допустити зриву в політичний хаос на ґрунті російських провокацій. Провести наступні вибори.

А в економічному плані? Гостра фаза кризи у світі минула, а економіка Молдови занепадає.
– Проблема в тому, що досі не вирішили для себе, що ж є молдовською економікою. Адже сільське господарство зараз може бути лише доважком до економіки, а не її фундаментом. Та й від Радянського Союзу ми успадкували дику диспропорцію: на 2 мільйони гектарів земель аграрного призначення в нас два мільйони селян. От і спробуй збудувати на цьому конкурентне сільське господарство. Тому люди в селі або лаштуються виїхати звідти, або спиваються. Випадки, коли хтось із грішми скуповує землі й пробує створити на них конкурентне підприємство, – поодинокі.
Живемо за рахунок громадян, які виїхали з країни й пересилають сюди гроші. Ці суми почнуть відчутно меншати через проблеми з Росією. А молдовани, що перебралися на Захід, інтегруються в те суспільство й перевозять туди сім’ї. Ми стоїмо перед серйозними економічними викликами, і я не готовий відповісти, як ми з цього виберемося.

ОПИС

Підсумкова розмова про побачене в Молдові та Придністров’ї – з молдовським політиком, свого часу популярним кандидатом у президенти Оазу Нантоєм. Це – погляд з боку проєвропейського Кишинева.

ОПУБЛІКОВАНО

В журналі “Країна” у квітні 2014 року.

ЖАНР

ФОТО

Ольги Камєнєвої

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page