Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

“Чекай проблем усюди, де є люди з російським паспортом”

Республіка Молдова
Проголошена 27 серпня 1991 року. Площею трохи більша за сусідню Одеську область, однак густота населення – вдвічі вища. Офіційно населення Молдови – 3,56 млн осіб, 800 тис. з яких живуть у столиці Кишинів.
Державність Молдови бере початок із Молдавського князівства XIV ст., однак зараз більшість його земель – у складі Румунії. Центральні вулиці у містах і селах переважно носять ім’я Штефана Великого – найуспішнішого молдавського правителя, який жив у XV ст.
Нинішні кордони Молдова має із 1940 року, після анексії Радянським Союзом румунської Бессарабії.
Зараз середня місячна зарплата в країні – 1800 лей, $130. Найпоширеніший спосіб виживання її громадян – виїзд одного з членів сім’ї на заробітки до Росії чи ЄС. 2005 року Всесвітній банк визнав Молдову найбіднішою країною Європи.
Найпопулярніша політична сила – комуністи, за яких голосує незаможне та проросійське населення. Однак останні чотири роки править проєвропейська коаліція з трьох партій. Вони отримали більшість унаслідок “молдовського майдану” 7 квітня 2009 року. Тоді обурена черговою перемогою комуністів молодь спалила й пограбувала будівлі парламенту і президентури.
Промислове Придністров’я за підтримки Росії 1992 року де-факто відокремилося від Молдови. В основі конфлікту було мовне питання. На півдні Молдови розташована автономна Гагаузія.
Найпопулярніші гостинці з Молдови – вино і ласощі кишинівської кондитерської фабрики Bucuria – “Радість” українською.
Із 28 квітня молдовани можуть їздити до ЄС без віз.

balti

О 7.45 в центрі містечка Флорешти на півночі Молдови малолюдно. Але є кілька довгих черг. Десятки жінок і літніх чоловіків стоять під відділеннями банків: каси в них мають відкрити за півгодини – о 8.15. Люди збираються зняти гроші, що з-за кордону переказали родичі. Третина 15-тисячних Флорешт – на заробітках, здебільшого в Росії.
У центрі міста, окрім банків, кілька сучасних споруд – продуктовий міні-маркет, два магазини операторів мобільного зв’язку і салон гральних автоматів. Дорога розбита.
– По всей Молдове такие очереди. Страна живет переводами, – тихо каже високий худий чоловік у чорній шкірянці. В нього довге пригладжене волосся, чорні штани й трохи потерті туфлі. – Вам в Бельцы? Я тоже туда еду. Идем покажу, где автобус.
Представляється Володимиром. Йому 32, недавно теж переказував гроші родичам. Працював будівельником у Москві та Дніпропетровську.
– А вы были в Днепропетровске? Там такие кинотеатры большие – в ­Молдове и близко таких нет. В Кишиневе? Да что тот Кишинев! Ему даже до вашей Одессы далеко, – ­Володимир хмурнішає. – ­Теоретически мы, конечно, все лучше живем – если наших политиков по телевизору послушать. А так особого просвета не видно.
Автобус – старенький червоний Mercedes. Водій вмикає російську попсу. Типовий музичний супровід для молдовського автотранспорту. Контрастує з тим, що в салоні переважно говорять румунською.

Після розпаду СРСР республіка змінила назву з Молдавії на Молдову, алфавіт – з кирилиці на латиницю, а мову – з молдовської на румунську. Місцеві комуністи проти, хоч філологи дійшли висновку, що молдовани з ­румунами розмовляють однією мовою, ­відмінності лише на рівні говірок.
Рекламу й вивіски треба писати латиницею. Казуси виникають, коли старі заклади з російськими назвами не перекладають, а транслітерують. Дорогою до Бєльців бачили кафе Zoluşka і крамницю Lukoşko. Втім, у Бєльцях та Кишиневі багато вивісок дублюють російською.
Бєльці називають другою столицею Молдови. Майже 150-тисячне місто – найбільший промисловий та культурний центр півночі країни.
Заходимо в перший-ліпший двір. Між 5-поверхівками – сквер із водорозбірною колонкою в центрі. Над нею – дашок у формі Спаської вежі московського Кремля. Зірка згори блищить червоним: недавно пофарбували. На лавці сидить літня жінка в довгій сірій курточці. Тримає дві круглі плацинди – традиційні молдовські перепічки, начинені картоплею, бринзою, м’ясом чи яблуками. Питаю, як за останні роки змінилося життя.
– Да хуже только становится. Булка хлеба 5 лей стоит! ($1 = 13,4 лея. – “Країна”). А пенсия у кого 800, а у кого 600 леев. Попробуй проживи. Вот в апреле пообещали повысить пенсию – аж на 6,75 процента. А это что? Аж ничего!
Ніні Йосипівні 83 роки. 26 останніх живе в Бєльцях. Доти з чоловіком працювали на Сахаліні. Таких переселенців у переважно російськомовних Бєльцях багато.
– Раньше я брала 15–20 рублей и две сумки домой тащила. Коробка спичек копейку стоила, пачка соли – копейка, сметаны 200 грамм сколько? 60 копеек.
– Так это же еще при Советском Союзе было, – підійшла ровесниця Ніни Йосипівни.
– Да, хорошие были времена. А сейчас молодежь что? Разбегаются, в основном, в Россию. А наши политики кричат, что Россия такая-сякая. А что плохого она сделала? Отдавала 70 процентов своих доходов на развитие других республик. Вот сколько нам настроила, – Ніна Йосипівна активно жестикулює. – А сами люди там жили в бараках 30-х годов.
Ці жінки, як і більшість із двох третин російськомовного населення Бєльців, на виборах голосують за комуністів. Їхній висуванець – і мер міста, українець за походженням й один із найвпливовіших людей на півночі Молдови – Василь Панчук. Прихильне до нього видання “Газета.MD” виходить із підзаголовком “Территория правды в стране либеральной лжи”.
Починається дискусія про мову. Бабусі бідкаються, що закрили російськомовну школу. Жінка середніх років, яка проходила повз, не стримується:
– Никто не закрыл, не говорите глупостей. Просто не набрали детей достаточно.
– Если б нас Россия здесь не защищала… – починає Ніна Йосипівна.
– Да ладно вам! Здесь и школы музыкальные на русском есть, и филиалы университетов российских. Вам бы только к России поближе. Но не могут же все к России присоединиться!
Бабусі прощаються й заходять у під’їзд.
– По 40–50 лет живут здесь, а и двух слов по-молдавски не знают, – видихає жінка. Вона в недорогій фіолетовій курточці. – Я, мой ребенок и внук – все знаем русский, хоть и не должны. А вы откуда? – помічає ввімкнений диктофон.
– Из Киева.
– И что, прямо сели в автобус и ­тихо-спокойно сюда?
– Почему нет?
– Но ведь были стычки!
Розповідаю про Майдан і те, що насправді в Україні не так страшно, як подають російські ЗМІ.
– И что теперь, куда вы идете?
– В Европу, очевидно. Молдова идет в Европу уже лет пять. Вы этому рады?
– Молодежь рада, ну а старики видите как реагируют.
Вікторії Ігорівні 54 роки. Викладає в музичному училищі. Мала двох синів, один загинув у автомобільній катастрофі. Другий працює в Нью-Йорку. Планує забрати батьків до Америки. Вони не проти.
– Чего здесь ждать, если нет производства. Завод Ленина, который детали для подводных лодок делал, стоит. Город замер. Но Молдавия – очень хорошая, народ гостеприимный, все мирно.
– Почему хороший народ не может хорошо жить?
– Рыба-то гниет с головы! Не нашелся еще руководитель, который бы о народе думал.

За півтора дні на півночі Молдови майже всі співрозмовники запевняють: тут немає майбутнього, з часом стає тільки гірше.
– Что вы здесь ищете, не понимаю, – говорить біля автовокзалу в Бєльцях молодий чоловік зі спортивною сумкою.
– Молдова бідує й бідуватиме ще довго. Майже вся промисловість у Придністров’ї була, і коли воно відокремилося, тут усе посипалося. Зараз лише дрібники якісь лишилися, – пояснює 59-річний Степан Лядрик, один із керівників української громади в Бєльцях.
Невисокий, жилавий. Зустрічаємося в будинку організації “Заповіт” на вул. Пушкіна. Охайний дім на чотири кімнати, ззовні пофарбований у синьо-жовті кольори.
Лядрик видає газету “Рідне слово”, підтримує однойменний сайт: подає новини з України, поради, як викривати російську пропаганду. Оновлює сайт кожного дня, хоч відвідують його щонайбільше 50 людей на добу.
– Українці тут не дуже консолідовані, але їх багато. Є українські школи, гімназію з повністю українським викладанням відкрили. Вже п’ять років працює, 330 дітей набрали, – хвалиться.
Чи може Придністров’я повернутися до Молдови? Навряд чи. Під час бойових дій у Бендерах 1992 року Лядрик був там, бачив насилля. Вважає, молдовани тоді перегнули палицю.
– Через мовне питання Придністров’я, по суті, відрізана територія. І Молдова постійно якихось провокацій звідти жде. Як кажуть, чекай проблем усюди, де є люди з російським паспортом, – посміхається. – Але з простими придністровцями спілкуємося без проблем. Бо ті, хто колись їм кричав: “Чемодан – вокзал – Россия!”, вже давно самі туди поїхали. Гроші в нас заробляють там.
Степанові Лядрику телефонують, рінгтон – мелодія “Подмосковные вечера”. За півгодини мають зібратися члени виборчої комісії до виборів президента України 25 травня.
– У нас у Молдові три дільниці для українців. Голосують також і придністровці, адже в них, на невизнаній території, дільниць не відкривають. З них відсотків 90 завжди за Партію регіонів були. Та й тут у них підтримка висока.

Ночуємо в готелі BĂLŢI – Бєльці румунською. 460 грн за двомісний номер. Душ – дірка в підлозі поряд з унітазом. Вмикаю телевізор. У Молдові досі транслюють новини російського “Первого канала” і “Поле чудес”. Частина місцевих телеканалів показує іноземні фільми, дубльо­вані російською. Румунською – лише субтитри. Випуск новин такий:
1. Молдовський уряд підтримав санкції ЄС проти Росії у зв’язку із загарбанням нею Криму. Місцеві комуністи через це спробували відправити уряд у відставку, втретє за два роки. Забракло кількох голосів.
2. Депутат-комуніст Григорій Петренко сказав міністру закордонних справ Наталі Герман: “Когда мы придем к власти, персонально вынесу вас ногами вперед”. Герман у відповідь пригрозила йому кримінальною справою. Петренко відомий тим, що любить розпускати руки.
3. Після виступу одного з міністрів у парламенті до трибуни підійшов лідер комуністів Володимир Воронін і демонстративно помахав паперами: мовляв, треба розвіяти сморід. Депутат із владної коаліції не ­розгубився: “Після вас узагалі треба всю країну провітрити. Засмерділи комуністи Молдову”.
4. Минають п’ять років після масових акцій протесту в Кишиневі, в ході яких спалили будівлі парламенту й президентури. Винних досі не встановлено.
5. ЄС готовий скасувати візовий режим для Молдови. Щоправда, молдовани зможуть їздити до Шенгенської зони лише на відпочинок і до 90 днів. Якщо спробують нелегально працювати, заплатять 3 тисячі євро штрафу.
6. Більшість молдован підтримують шлях країни до Митного союзу, за опитуванням румунських соціологів.
7. Молдовський політикум живе передчуттям тривожних новин із Придністров’я: за кілька днів зі зверненням до народу має виступити президент невизнаної респуб­ліки Євген Шевчук. Політологи з Кишинева кажуть, що очікувати можна будь-чого. Особливо враховуючи недавні військові навчання у Придністров’ї, коли там тренувалися швидко форсувати Дністер. “Придут они сюда – и что? Все политики разбегутся, – говорить політолог Ніколай Кіртоаке. – Мы – какое-то недогосударство. Смотрите, что в Украине Россия вытворяет – а они держатся, правильную тактику выбрали, еще и военные учения с НАТО запланировали. Молодцы, вот на кого равняться надо”.

– Вы только бомбы не несите. А то несут с Украины всякую гадость нам, – напівжартома пропускає літня охоронниця до кампусу Бєльцького університету.
Це будівлі колишньої дівочої гімназії. Всередині охайно, хоч і помітно, що гарного ремонту не було з радянських часів. Субота, однак на майданчику багато молоді. Це – студенти місцевої філії румунського Ясського університету. Він відкрився позаторік.
Заводжу бесіду з 19-річними Сергієм, Мариною й Андріаною. У двох із них батьки працюють у Західній Європі. Освіта стала якісніша, кажуть. Вони, студенти румунського вузу, отримують стипендію в 60 євро. У молдовських її мають один-двоє студентів із курсу.
– Исчезло взяточничество, – запевняє білява Марина. – Даже шоколадки на 8 Марта или День учителя не берут. За одним два часа ходили, после всех экзаменов, просто поблагодарить хотели. Отказался.
У місті студенти також відзначають поліпшення.
– Вот, недавно новый жилой микрорайон построили, там даже фонтан есть, – розповідає Сергій. – Дорогу от Кишинева до Бельц хорошую проложили. Немцы небольшой завод в Бельцах открыли, производят провода для автомобилей. Даже факультет специальный здесь открыли. Есть развитие, со временем все хорошо будет.
– А сейчас за что люди живут?
– Сложно сказать. Здесь зарплата в 3000 лей (2500 грн. – “Країна”) – очень хороший вариант. А preţuri, – чорнява Андріана намагається згадати “ціни” російською, – такие же, как у вас. В основном люди живут так: три месяца на заработках, потом приезжают и все за месяц здесь тратят. А как вы к нам добрались? У вас не стреляют? Мы так плакали, когда эти события на Майдане были. Все испугались. А европейцы, благодаря событиям в Украине, визы нам отменили.
Траса Кишинів – Бєльці – хороша. Але більшість доріг у Молдові розбиті ямами. На півшляху до містечка Резина в нашого автобуса зламалася задня вісь. Півгодини водій намагався полагодити. Весь цей час повний автобус спокійно чекав. Потім водій попросив пересісти в інший. Люди спокійно перейшли – ніхто не лаявся, не обурювався.

16-тисячна Резина розташована на березі Дністра, за 7 км від міста Рибниця невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Працює цементний завод, однак містечко депресивне. Біля центру – недобудовані з радянських часів 5-поверхівки. На одній висить запрошення стати ­інвестором. ­Помітно, що висить давно.
Далі – кілька заселених домів. Перед під’їздом чоловіки грають у доміно. Питаю, як живеться.
– Плоховато, – відповідає товстун у розстібнутій засмальцьованій сорочці.
– А раньше хорошо жили?
– Нет, – кидає на стіл чергову кістку.
– Лучше будет?
– Та навряд ли.
– Почему?
– Зарплаты маленькие. Только делают вид, что платят, – і до напарника. – А ну отвали, мой ход сейчас!
Щоб добре жити в Молдові, на місяць треба тисячу євро, запевняють місцеві таксисти. Такі гроші в Резині заробляють за півроку.
– Жить хорошо можно: надо воровать. Приехал кто-то с заработков, зашел в кафе отметить – ты его там и обработал, – усміхається 25-річний таксист Валерій.
Зиркає на фотоапарат і диктофон. Довкола стають інші таксисти. Вирішуємо не ночувати в Резині. Під’їжджає маршрутка до Рибниці. Три придністровські рублі – й із Молдови переїжджаємо в При­дністров’я. Резинівську вулицю 27 серпня – дня незалежності Молдови – змінює рибницька Кірова.

ОПИС

Репортаж із Республіки Молдова: що відбувається за межами столиці в країні, громадяни якої вже зараз можуть їздити до ЄС без віз.

ОПУБЛІКОВАНО

В журналі “Країна” навесні 2014 року.

ЖАНР

 

ФОТО

Ольги Камєнєвої

 

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page