Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

Люди в Ямполі: Леонід Маценко

В дєцтві я мєчтав буть льотчиком. А двоюродний брат, старший од мене на вісім років, вирішив поступать в морєходку. Я ж якраз 10 класів закінчив. Він на то врем’я робив в Києві, приїжджає з Києва в Дзигівку: в нього батьків уже не було, й він приїжджав до моїх батьків, як до своїх. Приїхав, і каже: «Я їду поступати в морєходку. Льоня, може й ти поїдеш зі мною?» От він мічтав, він брєділ цим. А я поїхав, бо рік до армії якраз лишався. І подумав: ай, піду в морєходку. Поїхали. І саме обідне, шо я пройшов, а йому не повєзло. Його батько колись сидів за розкуркулення, щось таке. І вот йому й відмовили. Батька вже в живих не було! І мені до сіх пор якось жалко його.

На флоті я був практіческі вєздє. Но в большинствє случаєв ми працювали по соцстранах. Куба, В’єтнам, Кампучія… А грузи — шо інтєрєсно — стало видно, що Совєцкій союз нічого нормального, крім воєнной промишлєнності, не випускає. Даже труби — казалось, що ми багато труб випускаєм, но лічно я труби для газопровода «Уренгой—Ужгород» возив з Японії в Совєцкій союз. Чесне слово. Півтораметрові були: пригнувся й можеш ходить усередині.
Кстаті, я багато для того газопровода возив. В Італії насосні станції робилися, ми їх там грузили. Така от совєцька промишлєнность.

Воєнні грузи я возив за всьо врем’я два раза. Ну й то я не знав, шо й куди. Зате один раз возив дєньгі! Хоть даже не знав про це до прибитія. Якшо груз розкритий, ми бачим. А контейнери ми не бачим, вони ж закриті. От загрузили в нас контейнери й приходим ми у В’єтнам.

Дивимся: весь причал забитий вояками. Що за діла? Ніколи так нас не встрічали.

Поставили до причала, начали вигружати, а контейнера оказались забиті… В то врем’я Совєцкій союз — я не знаю, який монєтний двор — но іхні донги, в них так єдініца дєнєг називалась, робили імєнно в Совєцком союзі. І це ми привезли їм ті донги. Того вони нас і встрєчали з такою охраною. Отакі інтєрєсні нюанси в нас бували!

На Кубі в то врем’я дуже багато було наших воєнних. Но! Саме інтірєсне. Вот приходе рязанска рожа. Ну, русскій, українець, ну видно! Но він дає удостовєрєніє імєнно кубінця! Фамілія, імя, якийсь Родрігес… А рожа рязанска. І всі наші вояки ходили в формі кубинських офіцерів і солдатів.

Кстаті, там до сіх пор ще є воєнна база Гуантанамо. Я був на цій базі. І Фіделя Кастро на Кубі бачив, як оце вас. А ще на Кубі жив пісатєль Хемінгвей. І, кстаті, я був в його хаті. Клянусь вам!

От тоже такий був інтірєсний варіант. Приходим ми на Кубу. А в то врем’я ще були суботніки комуністіческі, помните? Всі збирались, і забесплатно робили. Ну й на Кубі таке. І ми йдемо на комуністіческій суботнік тоже — тіпа, помагать. Ну це рісовка була, скажем так. Привозят вони нас на уборку сахарного тростніка. Вперше в жизні його бачу. Дали ці мачете — тіпа, рубайте. А ми кажем: «Ну шо ж ви нас привезли на цей тростнік? Чого, допустім, не повезли нас на ананаси, на мандаріни, на апєльсін?». Вони кажуть: «Пожалуста, всьо, поїхали». Садят нас в автобус, привозят на площадь, де ростуть ананаси.

Кажут: «Пожалуста, нарубайте стіки, скіки ви зможете з’їсти і взять на пароход. Потому шо ше не уборка, вони нам не треба!» Ну ми нарубали п’ять мішків чи скіки. Чисто собі.

Ну і їли! Він смачний такий, як сирий. І я тоді привіз ананас у Дзигівку. Батько, покійний вже, узяв цей ананас і каже: «Ну і як же його гризти?» Впєрвиє бачив, звичайно. Все село тоді збігалось подивиться.

Кубінські сигари пробував, канєшно. Я даже на цій фабрикі був. Кстаті, настікі інтєрєсне тоже це проізводство, обалдєнно! На коліні скручували, я це лічно бачив! Обикновєнний длінний стол, і сидит там, допустім, 40-50 женщін, і от она юбку піднімає і скручує. І іменно ці ручної роботи сигари, дуже дорогі. В своє врем’я в Совєцкому союзі в нас продавали сігари, але це були не ті.

Я строїв комунізм, як-то кажуть. Сміюсь, бо ж так нам казали. Але до чого ми достроїлись… Я ж був і в ФРГ, і в ГДР. От простая вєщь: одна й та же страна, але там люди розвивались, а там все ставало тіки хуже.

Я був у Бремені, Браке і Браунхафені. Кстаті, Бремен — це знаєте, шо за город? Ану вспомніть? От, «Бременскі музиканти». І от ми там вийшли і знаєм, шо там має бути пам’ятник цим музикантам. Начинаєм шукать. Язик англійський я болєє-мєнєє знав, по мєрє нєобходімості приходилось общаться. А німецького вообще не знав. Городок невеликий, насєлєнія тисяч 70-80, не більше. А пам’ятника все не видно! Ну, в нашем понятії пам’ятник — це ж шось височенне. Ми ходим і шукаєм велике. Потом допитуємся, на мігах, нам показують: он там. Приходим — а він отакий, як я, той памятнік.

В ФРГ, я не знаю, де, але кажут, що памятнік Гітлеру стоїть. І тому ж Енгельсу. От чого змітати оці всі памятники Леніну? Лишіть їх, перенесіть кудись. Це наша історія! А зараз вєздє Хмельницькому памятники. Ну, шо Шевченко, шо Хмельницький — вони заслуговують цего. Но, опять-таки, не в каждом селі ж ставить. Мойо мнєніє — треба якась золота серединка. А ми мєчємся то в одну сторону, то в другу.

В Кампучію я прийшов зразу послє їхньої революції. (У 1970-х в Камбоджі до влади прийшов диктатор Пол Пот, встановивши кривавий режим “червоних кхмерів”. Тоді солдати нищили десятки тисяч людей просто за те, що вони мали ознаки інтелігентності: приміром, окуляри чи ніжні пальці рук. 1979-го в’єтнамська армія руйнує режим Пол Пота. Леонід Маценко, вочевидь, потрапляє якраз на ці події — «Дирижабль») Азіати народ, взагалі, специфічний. Не знаю, як пояснити… Ну от стою я на пароході на вахті. У трапа. Нас в’єтнамци охраняют: один стоїть на бакі, один у трапа, один на кормє. Ну і ноч, шо робити? Я з тим в’єтнамцем базарю — по-англійськи, на пальцях. Пішов, зробив собі чайок, хліб з маслом, його чайочком вгощаю. І він стоїть, а рядом автомат Калашнікова валяється.
І тут по берегу біжит до нашого корабля мужик. В’єтнамець підіймає автомат, передьоргує, очєрєдь зарядив… І дай Бог, щоб ви не бачили, як людина помирає після вистрєла. Його ше й кидає минути дві. Це дуже страшно, дуже. А в’єтнамець же без прєдупрєждєнія — просто дав очєрєдь і все. І той ще кидається там, а в’єтнамець поставив автомат обратно, п’є чай… Я дивлюсь на нього. Він поняв, що я оторопєл, і каже: «Поль-пота, поль-пота!» Тіпа, нічого серйозного.

Був я в Ханої. І там копія нашого мавзолєя, копія. Клянусь вам: я був в ньому! І, кстаті, той же мрамор возили іменно з Совєцкого союза. І точна копія у всьому, тільки внутрі лежить Хошимін, їхній Лєнін.

Непогода в морі — нормальне явлєніє. А морська болєзнь у мене сильна. Вийшов я в первий рейс, пішли ми на Кубу. Ну і, єстєствєнно, прихватило в Атлантиці нормально. Даже я казав собі: до Куби доходю, за любиє бабкі на самольот — і додому! Чесне слово!

Ну нічого, прийшли на Кубу, шторм стих. Ну, думаю: мужик я, чи не мужик? Піду додому, а там уволюсь! І так десять год проплавав.

На флоті, канєшно, сухий закон. Но нєгласно закон був такий, шо ми пересєкли океан, а тоді вечорок посиділи, по 150 грам випили. Ну, в предєлах розумного. П’яного там ти ніколи не побачиш. І отак ми сидимо в ресторані, а це копійки були. Блок сигарет болгарських у совєцькі времєна стоїв 3.50. І от за блок сигарєт я міг посидіти в ресторані чудово. Ну і прийшли ми в той ресторан, і чото принесли там… У них порції, вообще, маленькі, я три-чотири рази вилкою взяв… Там таке шось під соусом, інтєрєсне, вкусне. І я ще порцию… Так я три порциі хлопнув. Ну і не знаю, скіки я там ввечері випив, але на утро все одно не зовсім приємно було. Ходжу, голова болить. А пацани кажут: «Ти ж казав, шо лягушок їсти не будеш. Но вчора три порції льогко!» І тільки вони сказали, із мене зразу все полізло! «Ти ж казав, що не їстимеш?» «Ну чо, пацани, вкусно!» І воно, дєйствітєльно, под острим соусом не поймеш. Ну й собачатіни таким же макаром наївся…

 

Пересєчєніє Екватора празнувалось обязатєльно. Це посвященіє моряка. Там празнік Нептуна устраюється, тіпа Маланки на морі. Стакан водкі наливають тому, хто той екватор пересікає впервиє. У мене дома грамоти є, що в таких-то координатах пересьок екватор, посвящон в морякі. І подпісь: Нєптун.

Я й зара нормально читаю звьоздне небо. Кстаті, звьоздне небо тут і в океані — це совєршенно разні вєщі. Відімо, атмосфєра вліяє какая-то.

Бо ти ідьош в окєанє, і звьоздне небо в тебе над головой ніби висить. Чесне слово! І це красота, рєбята… Єслі б я міг вам передати цю красоту!

От я первоє время начинав матросом. І ти стоїш на вахті на мостіку — і кажеця, звьоздноє нєбо у тебе над головою, хоть у руку його бери! І ці волни, б’ющієся о борт. І коли підходиш уже бліже к бєрєгу, то чайки появляються обично за кілометрів тридцять до берега. Підходиш — і первий крик чайки… Значить, океан пересьок. І це таке чуство… Бо ти прошол шото. От, грубо, я зробив кругосвєтку, і для мене це було… Ну, не каждий собі позволить обігнути землю. Це, кстаті, дано тіки двом: морякам і космонавтам.

Кстаті, з флота мене уволили. Не я уволився. То було в совєцкі времєна, по совєцьких законах всьо. За контрабанду, скажем так. Притому що всі ж це робили! А мене — за мєлочь, і таможенніку, який мене піймав, я сказав: я ні в кого не вкрав. Ну, взяв лишніх пару побрякушок.
Два роки до пенсії оставалось. Обідно було. Я кажу: «Шо ж ти робиш?» «Ну і шо»ю «І шо, ти орден получиш за це? А мене ж — ні за шо!» І дєйствітєльно, якби я знав, що я когось обідив, що, не дай Бог, украв… А я ж нічого.

Мама мені ще в дєцтві казала: дитино, в колгоспі бери (не «кради» — «бери», казала!), а в людини — шоб у тебе руки повідсихали! От вона зразу заклинала. І нас четверо в сім’ї, й ніхто не скаже, що в нас хтось десь неправильний. Це сім’я дуже хароша, я нею можу гордитись.

Послє флота я уїхав в Молдавію. От, кстаті, єслі чесно, з Одеси всі друзі — у мене ж за 10 років там купа друзів, з якими не одну кругосвєтку зробив — удівлялись: Льоня, куда ти уїжжаєш?! В яку Молдавію? Я кажу: в мене там свої. А в мене там, дєйствітєльно, брат, сестра. Я поїхав туди, робив там дірєктором сільхозфірми. А коли начався національний вопрос, десь 1992 рік, псіханув. Визвав мене предсєдатєль мєсного райісполкома й каже молдавською: «Говоріть зі мной на державній мові». Я йому: «Я извиняюсь, но я в Молдавии живу полтора года. Я пытаюсь учить…» І це правда, жінка брата знає молдавський. А ми жили вмєстє. І я: «Юля, ти давай говори по-молдавськи, я для себе хочу вивчити язик». І дєйствітєльно питався вчити. Но коли мене визвав оцей і каже… Я не націоналіст, нєт, Боже храні! Але я розвернувся і уїхав. На родіну.

Приїхав сюди, построїв тут хату. І в Дзигівці організував два цеха: пльонку робив і швєйний. Десь два роки я там проробив. На пльонкі легше було працювати: менше робочих, і прибиль хоть маленька була, но на зарплату хватало. А зі швєйним тяжко було. Во-пєрвих, всьо-таки, представ собі: там сократили корівники, і цих доярок взяти й поставити до швєйної машинки… І саме інтересне, шо я їх навчив, вони шили в мене! І цей предсєдатєль колгоспа, був там такий дєятєль — Качула, депутат зараз. Він каже: передай це колгоспу. Я йому: Олександр Іванович, я передам цей цех, якшо хочте. Хоть там мої швєйні машинки, могли би й заплатить сімволіческі. Но то діло друге, мені обідно то, що завтра ви не будете працювати! Бо в то врем’я, во-пєрвих, була дуже велика проблєма — ті же нитки, та же ткань, ті же молнії й ґудзики достать невозможно! Продавалось хорошо: ми шили і брюки, і куртки, і всьо шили. Но со снабженієм було тяжко. Но я наладив, і в тому цеху було задіяно в мене у предєлах 30 чоловік.
Я віддав цех. І от через 2-3 місяці, як я пішов, кінчилася ткань, кінчились нитки. Цех став, і жінки лишились без роботи.

Но моя-то фірма сущєствовала. «Крок» називалась, уже чисто в Ямполі була. І було таке врем’я — інтєрєсна вєщь — десь 93-й рік примєрно, грошові перечіслєнія мєжду Україною і Молдавієй не ходили. Був повний бардак! І в чом була суть: є в Сороках такий завод, ЗТО, «Завод технологического оборудования». Вони випускали у то врем’я утюги, чайники, кіпятільніки, духовки — отакі вєщі. Но снабженіє іхнє було сто процентов з України. Понімаєте? Вони, допустім, хочуть купить в Україні той же метал, чи ту проволку, чи лампочки, чи шо. А перечислєнія-то нема. І я получився посрєдніком. Допустім, вони брали відси пластік, мєтал, провод — короче, комплєктующі. Я оплачував їхні щєта, а вони вже рощитувались зо мною утюгами, чайниками і так далі. І я їх тут продавав, їстєствінно. Тоді, кстаті, була стаття за мене тут у «Ямпільських вістях», називалась «Ш’ють хлопці чайники». Кооператів-то щитався як швєйний.
Визвали мене на райісполком: чого це я торгую чайниками по всьому районі? Я кажу: ну, так виходить. «А чо ви не купите ті чайники в Молдавії й самі не заробляєте всю прибиль?» Я кажу: «Ну ідіт спробуйте купить їх!» «А як же ви їх купляєте?» «А це вже моя комєрческа тайна». Я ж їм не поясню, що я тому заводу покупаю отдєльно провод, лампочки… «Ш’ють хлопці чайники»… Ніколи це названіє не забуду.

В мене, кстаті, дочка работає кореспондєнтом. Комєнтатором на НТВ. Клянусь! В Москві, їй квартіру даже дали. Ну, ми практіческі не общаємся. Це жизнь. Я, коли розбився на машині, жінка налякалася й уїхала. Шо інтірєсно, мама її закінчила інститут і работала аптєкарьом. І настояла, шоб дочка поступила тоже в медінститут. І вона таки поступила! Но молодєц, дєвочка — в якоїсь мєрі могу гордиться — вона втіхаря заочно поступила в інстітут журналістікі, закінчила його, аптєкарьом ні одного дня не пропрацювала. І працює на НТВ.

На спасатєльну станцію я попав, єслі чесно, чисто случайно. В своє врем’я, у 2001 році, я дуже сильно розбився на машині. Повреждьонний позвонок був, у мене там серйозні вопроси були. Єстєствєнно, я всі кооперативи бросив, всьо це побросив, бізнес весь. Мене, єслі чесно, даже жінка в то врем’я — дитину в руки й на Росію… Бросила. Просто вона думала, шо я не виживу. А я піднявся, як бачите. Я ходю.
І потом я случайно — тут катер ходив, Ямпіль-Косоуци. От я на тім катері попрацював трохи. А потом тут просто не хватало водолазів. А я закінчив курси водолазов у морєходкі. В 76-му році. Представте собі, скільки років тому, 30! І я тут ше попрацював пару років водолазом.
Зараз я вже по возрасту не можу водолазом працювати. Мені 56, а допуск до 55-ти. Щитаюсь капітаном-механіком катера спасатєльного.

Півтора місяця ніхто не думав, шо я виживу. Всі були увєрєні, шо вже все. Сьогоднішній шеф рятувальної станції у то врем’я працював у Вінниці замначальника Висшей школи міліції. Як я тоді розбився в Сороках у машині, сороцький мєнт подивився на паспорт: «Хахол». То він привіз мене сюда: я був на ногах, просто в мене амнезія була.

Ті полтора місяця практіческі вообще нічо не помню. І от лежу я три дня тут — брат бачить, шо я не приходю в себе. Каже: «Шось проісходе, хлопці».

«Та він протрезвіє — прийде в себе!» «Та він не був п’яний вообще!» І це, кстаті, оце як Бог в жизні помагає. Подзвонив сьогоднішньому шефу в Вінницю, а в того є друг там, зам «Піроговкі». І той скору прислав сюди, й мене одразу забрали. І тоже: хотіли робити трепанацію черепа, всякі другі серйозні варіанти. Вже й подпіску жена і брат дали. Тоді опять-такі начальник сьоднішній каже: «Ну, рєбята, ну трєпанация чєрєпа… Це шо, єдінствєнний варіант? Провірте спінний мозг». Но спінний мозг у нас не провіряється в Вінниці, це хіба в Житомирі. Він мене в машину, у Житомир, провіряє там — а в мене кров у спінном мозгі. І чотири позвонка лопнули. Відкачали кров со спінного мозга — і я прийшов в себе. Всі прям обалдєли. А зробили б трепанацію… Це ж поколупаться не десь, це мозги. Так шо, по большому щоту, ця людина, Віктор Анатолійович, спасла мені жизнь.

Наші водолази працюють на три райони. Ще Крижопільський і Томашпільський. Хватає роботи: от даже буквально недільку назад витягували утоплєнніка з Мурафи, в Гальжбіївці втопився. Утонув — то треба достати, всьо-таки люди, знаєте як, поховати треба. Єслі чєсно, не дай Бог… Я, кстаті, як тіки прийшов сюди, казав: «Рєбята, я всьо буду робити, тіки як я того утоплєнніка достану, як я його возьму?» Я не боюсь, але це неприємна вєщ. Для мене лічно це психологічно тяжко. Понімати, що ти достаєш це тіло, ця людина ще жила, мічтала, планувала, мала свій мір. А лишилось тіло. І там уже нема того міра, которий був.

Приїжджаю якось у 2008-му на роботу на катер, і бачу: вода піднімається рєзко. Приїхали наші рятувальники, всі ми на катері тому зібрались. Я кажу: «Рєбята, ви бачите, вода піднімається?» «Та ладно, ше на сантиметрів 30-40». І доки я з ними побазарив, вода вже на півметра піднялась. Їду до мами в новий район, забираю її — і через пару часов її хату затаплює. Вона перелякалась, їй у то врем’я вже 82 года було.

З худоби в неї були тільки кури й пес. Кури чогось потопились! Відімо, пір’я набирається води, і курка йде вниз. А собака — я дав спасатєлям сто рублів, бутилку водки, й кажу: «Хлопці, ви й так катаєтесь на катері по місту. Заберіть собачку». І вони не змогли! Кажут: «Вона на нас гарчить». А там на подвір’ї є морський контейнер, то собака виліз туда й на контейнері сидів. Я тоді дав їм хліба, кажу:

«Хлопці, ну кусок хліба киньте тому псу. Ну просто скотину жалко…» Так вони й підкормлювали його. За пару днів вода упала, я приходжу — на контейнері сидит, він і злізти не міг. Ну мене він признав, канєшна. Як до рідного, до мене пригнув.

Ви знаєте, єслі чєсно… К сожалєнію, мені кажеться, оці собаки й коти — вони луччі, чім ми. Людина, к сожалєнію, подла. Ми можем обмануть. А скотіна — вона не обмане. А в нас же, всьо-таки, часто, к сожалєнію. Зробити подлость. Близького бросити. Ну це в нас часто буває.
От у Дзигівці жіночка живе, виростила четверо дітей. І я нечасто їжджу туди (тещу теж до себе вже перевіз), но буває. І всігда зайду, бо знаю: їй нема кому кусок хліба принести. А четверо дітей виростила. То ми люди? От четверо дітей підняти — та хотя б один з них сказав: «Бабко, іди до мене, поживеш. Скіки там Бог тобі дав?!» От, чєсно говоря, чого я маму з Дзигівки забрав. У батька був на то врем’я вже другий інсульт. І ми просто хату практіческі подарили там — ну бо хто в Дзигівці міг хату купити? Купив їм тут хату, й вони жили в цій хаті. Но в мене на очах, я собі міг дивитись. Я живу коло парома, і, єслі чесно, два раза в день кататься по кругу на машині — це дорогувато. Тєм болєє, при моїй зарплаті. То купив для цього мопєда собі.

У Молдавії уровєнь жизні ще нижчий від нашого. Ви ж знаєте, за щот чого вся Молдавія живе? У них практіческі сто процентів работоспособного насєлєнія всьо на зароботках. Промишлєнность вся лишилась у Придністров’ї. А там аграрний сєктор, і всьо. От зараз, єслі чєсно, я бачу виход України на сьогоднішній день — це шоб хоть якесь проізводство запрацювало. Ми ж зараз тоже, куди ми йдем? От ви мені об’ясніть. Може, я чогось не понімаю. Ну, куди Україна зараз іде?

Мені кажеться, трошки ми потіряли порядність, чуйність, доброту десь потіряли трошки. Життя воно таке — відімо, на фоні цего життя… Но хоть би шось сохранити чучуть людське!

ОПИС

Ямпіль маленьке містечко, його населення зараз заледве сягає 10 тисяч людей. При цьому там знайшлось удосталь людей із цікавою долею, яскравими характерами, глибокими думками. Це були ненудні та душевні розмови. Матеріал із Леонідом Маценком, колись моряком, тоді підприємцем, зараз — працівником місцевої рятівної станції на Дністрі — один з улюблених із того досвіду. Щоб повніше передати колорит, залишив мову чоловіка такою, як вона була — сповненою ямпільського суржику.

ОПУБЛІКОВАНО

На сайті «Дирижабля» у грудні 2015 року.

ЖАНР

ФОТО

Знімки ямпільського фотографа Влада Савицького.

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page