Антон Семиженко

Антон Семиженко

журналіст, редактор

До російських окупантів і назад

Анексія Криму Росією принесла в життя чонгарців дві значні зміни. Практично зник традиційний промисел жителів цього й довколишніх сіл — торгівля рибою на узбіччі жвавої траси Москва-Сімферополь. Продавати її тепер нікому: з появою фактичного українсько-російського кордону рух по шосе завмер. Натомість, коли “Укрзалізниця” скасувала й поїзди на Крим, у місцевих з’явилося нове поле для заробітку. Майже кожен, хто має автівку на ходу, став таксистом.
Без документів, “шашечок” і лічильника вони курсують між кінцевою залізничною станцією Новоолексіївка та кордоном. За поїздку завдовжки 25 кілометрів беруть по 100 гривень з людини. Конкуренти-автобуси їздять рідко, тому бізнес таксистів процвітає. Денний прибуток нерідко більший за тисячу гривень. 7 й 8 травня, перед довгими вихідними, автівок біля вокзалу стояло більше сотні. 11 травня о 9-й ранку ми на місці й збираємося на собі відчути, як це — перетнути новий кордон.

Рай для таксистів і прикордонників
— Если б не машина, уехал бы отсюда уже, — каже вірменин Овік, тобто Ованес. Його червоний “Москвич” через степ везе нас до кордону. — Уже 20 лет я в Чонгаре, все время рыбой торговал. Сейчас — ни покупателей, ни рынка. Он на нейтральной полосе остался, раскуроченный.
Питаємо Овіка, чи задоволений своїм новим бізнесом. Він усміхається, на засмаглому обличчі виділяються білі та золоті зуби. Налаштований скептично:
— Видите, по встречке где-то машина в минуту проезжает. Но это сейчас. А кончатся майские — хоть раскладушку ставь на дороге и ложись спокойно спать.
Чоловік пригальмовує, щоб показати нам нову місцеву атракцію — трансформаторну будку з написом чорною фарбою від руки: “Через 18 км российские оккупанты. Украина, вставай!”

— Вот странные! — коментує.
— А как местные к россиянам относятся? Не хотели бы, чтоб и Чонгар Россия забрала?
— Нам при Украине неплохо жилось. Россия проблемы только принесла. Вчера наши пограничники мину российскую нашли. Мощно рванула, даже грибок как будто ядерный был, правда, поменьше. И оно нам надо?
З українськими прикордонниками чонгарці товаришують, нещодавно чоловіки провели футбольні змагання. Село перемогло з рахунком 13:0.
Під’їжджаємо до двох АЗС. Далі дорогу перегороджено: пост прикордонної служби. Автівки пропускають по 5-7 на годину, фури проходять ще повільніше. Праворуч окрема черга для пішоходів, там уже з півсотні людей. Прощаємося з Овіком і стаємо в кінець черги. Туристів серед людей не видно: здебільшого всі середнього віку, вони їдуть додому чи до родичів.

Нелегальні таксі на залізничному вокзалі Новоолексіївки.

— У меня работа в Крыму, а семья в Геническе. Так что каждую неделю туда-сюда прохожу, — каже жінка попереду. — Здесь на украинской части всё быстро, а у россиян могут быть проблемы. Хотя меня там иногда узнают, тогда быстро пропускают. Как-то даже умудрилась за два часа всю границу пройти.
Вирішуємо розділитися: Марина з’ясовуватиме, як змінилося життя на українському боці кордону, я ж пройду на окуповану територію й назад.
На територію українського КПП пропускають групами по 15-20 людей. За годину настає моя черга. У групи збирають паспорти, відносять на перевірку до зеленого вагончика по центру траси. Люди продовжують стояти на ділянці, відгородженій нашвидкуруч вбитими в дорожній асфальт залізними штирями. Їх легко розхитати рукою чи навіть вийняти. З боку Сивашу видно невеликий рів, подекуди накритий шиферинами. Відчуття захищеності він не дає. Військової техніки також не видно. Однак, за словами місцевих, українських військових довкола чимало, просто вони “не світяться”, стоять подалі в полях. Упевнені, що траса на випадок наступу росіян ними добре пристріляна.

Рови над Сивашем 

Щойно фотографую рів із шифером, черга починає шикати:
— Вы хотите, чтоб нас здесь до вечера мариновали? — майже пошепки питає жінка з кількарічним онуком. — Здесь еще куда ни шло, но на российской границе даже телефон из кармана не доставайте. И не задавайте лишних вопросов.
Українські прикордонники на пішоходів майже не зважають. Їхня увага прикута до кількох вантажівок. Формально пропуск вантажів у Крим обмежений. На практиці ж пропускають усіх, часто за грошову винагороду. Більше про це розповів Юрій, сусід по купе в потязі на Херсон. Юрій уже десять років возить на Крим ліс-кругляк. До Києва їхав визволяти п’ять своїх фур, які через прикордонників застрягли під Красноперекопськом.
— Підмазав, де треба, і рішив вопрос. А взагалі нагліють прикордонники, що наші, що російські, — ділився враженнями підприємець. — Раніше нашим тисячі гривень за фуру хватало, а тепер беруть і по дві, і по п’ять. Залежить, що везеш. Я по п’ять не схотів давати — і от на місяць був застряг. Росіяни спершу скромні були. Як купюру в п’ятсот гривень даєш, сотню повертали. Здача, значить. А зараз уже ніхто нічого не повертає.
Доки прикордонники перевіряють паспорти, пішоходів “окучують” таксисти. За два метри від будочки з чиновниками молодий кримський татарин гучно припрошує:
— 600 рублей до Джанкоя! Тысяча — до Симферополя. 250 и 400 в гривнах. Три места осталось, граждане, приедете быстрее всех! Моя машина — вон там сразу, на нейтралочке.

“Нейтралочка” — це південний окраєць півострова Чонгар і міст за ним. Одразу після анексії Криму російські війська зайняли цей шматок Херсонської області. Закріпились у готелі “Чонгар”, який належить тепер кримському проросійському діячу, а тоді голові Генічеської РДА Сейтумеру Німетуллаєву. Після переговорів росіяни відійшли до кордону захопленого півострова.
Кримський татарин знаходить собі пасажирів, людям роздають паспорти. Старенький дідок у групі робить зауваження жінці, яка надто бурхливо коментувала щось українською:
— Жіночко, з таким темпераментом вас рускі не пропустять. Подумають, терористка.
— Я?! — Жінка не зрозуміла жарту. — Та я всю Європу пішки обійшла! І вони мене не пустять в якийсь Крим?
Люди стримано сміються. 11:40, рухаємося далі.

Життя на нейтральній смузі
Раніше це було дуже прибутковим місцем. Останні кілька сотень метрів чонгарського суходолу перериваються мостом і вузькою косою, яка тягнеться аж до Криму. На короткій ділянці материка по обидва боки траси вистачало ринків, готелів і кафе, в яких зупинялися заможні туристи. Зараз будівлі занепалі або й потрощені, інколи заставлені бетонними блоками. На ринках, які годували Овіка й сотні інших місцевих, ні душі. Лиш по трасі, наче пілігрими, йдуть до Криму люди з торбами.

Над готелем “Чонгар” тепер український прапор. Це крайня будівля перед мостом, на ґанку сидять троє військових. Переступивши через кілька обмотаних колючим дротом протитанкових “їжаків”, підходжу до них. Петро з Вінниччини і Микола з Полтавщини – хлопці небагатослівні, слідкують за порядком. Усередину розмальованого російськими солдатами готелю зайти не можна. Ситуацію пожвавлює дівчина, яка слідом за мною підійшла до солдатів.
— Мальчики, у вас попить не будет?
— Нет, у нас нету… Но вон там чаю купить можно, — показують рукою на вицвілу під сонцем вивіску “Fried chicken”. Під нею — двері й ледь відчинене вікно. Дівчина передумала, я ж заходжу всередину.
У кімнатці три на чотири метри — прилавок, ліжко й стара картонна коробка як смітник. За прилавком лежать упаковки печива “Супер-Контік”, соняшникове насіння та кілька коробок чаю в пакетиках. На ліжку сидить пом’ятий неголений чоловік років 30 у чорному спортивному костюмі.
— Почем ваш чай?
— Я сторож тут вообще-то.
Однак після запитання, навіщо сторожу стільки чаю, чоловік розкриває карти:
— Чай и кофе по пять гривен, маккофе шесть. Только здесь пей, а то вдруг начальство армейское проедет.
Власника мікробізнесу звати Коля, він місцевий. І не шкодує матюків на опис теперішнього життя.
— Да что это, бл***, за реформы, когда половина чонгарцев на заработки выехала? Раньше все к нам ездили, а теперь себя, б**, прокормить не можем. И с той стороны то же самое, Джанкой без украинских поездов и за город никто не считает. Если в марте хоть говорили, что скоро снова поезда пустят, то недавно слышал, что колею вообще украинцы разобрали. Мол, хочет Крым без нас — пусть узнает, как оно. Только ж и нам тут без Крыма несладко.
Виходжу з імпровізованого кафе й далі по дорозі бачу літню пару. Чоловік тримає жінку, допомагає їй стояти. Виявляється, вона мало не втратила свідомість: сонце вже сильно припікає. Беру дві її сумки в клітинку, ідемо разом. Ручки однієї сумки вона перев’язала своєю хустиною, щоб не різало руки. Вітер розвіває сиве волосся.
— Та не треба мені ні на голову, ні пити. Мені б побистріше дійти. На тій стороні вже чекають. От розвели проблем, не дають людям жить, зар-рази чортові. Хай би їх холєра взяла! — смачно лається жінка.
Валентині Степанівні 63, вона вже давно живе в селищі Чорноморське неподалік Євпаторії. Повертається з Полтавщини, де допомагала старому батькові.
— А в батьків же як: дадуть сала, тоді до сала, тоді чогось солоденького. Наступний раз осінню поїду, то хтозна як ті торби везтиму.

За чотириста метрів — місток, який є формальною межею Криму й Херсонщини. Там теж з одного боку українські прикордонники, з іншого — вже російські. Останні видають міграційну картку — невеликий аркуш для тих, хто не прописаний у Криму. Треба вписати особисті дані, дати в’їзду та виїзду. Половину віддати спочатку, половину під час зворотного перетину кордону. За містком, на перших метрах кримської землі стоїть багряного кольору бусик. Оскільки нейтральної території ще три кілометри, Росія пустила маршрут: за 20 російських рублів чи вісім гривень довезуть до КПП чи до містка. Валентина Степанівна встигає на останнє місце в маршрутці, я ж вирішую іти пішки й далі. Зрештою, піший шлях для людей тут звичніший, бо маршрутка їздить із перебоями. Як виявилося потім, на сьогодні це був останній її рейс.
Праворуч від нашого мосту — іще один, вочевидь, залізничний. Над ним з обох берегів також кабінки прикордонників – українських і російських. Більше нічого. Чоловіки просто сидять усередині й дивляться довкола та один на одного. Після від’їзду маршрутки гамір стих і стало помітно, скільки довкола звуків природи. В небі під полуденним сонцем кричать чайки, у кущах на березі сюрчать цикади. Чорні баклани під мостом пірнають у Сиваш аж до соляної кірки на дні — шукають їжу. Гарно тут.

“Іди ти в сраку, синку. А Бог мене простить”
Крим зустрічає масованою ідеологічною атакою. Першими кидаються в очі дві радянські гармати ліворуч від дороги й напис “1941 — 1945” під ними. Монумент свіжопофарбований, червоні дула обернені в бік Чонгару. Під першою гарматою — російський прапор. Над трасою з даху капітально облаштованого КПП — із вагами для вантажівок, розширеним дорожнім покриттям — звисає банер із написом “С праздником Великой Победы!”, під ним снують російські прикордонники з автоматами. У кількох на грудях георгіївська стрічка — вочевидь, начальники.
На другому плані — солдати, які копають рови. Вони усюди: і позаду гармат, і праворуч від дороги, і далі в полях. Рови глибокі, часто видно лише руки й лопати військових. За ровами — цілі наметові містечка. “Старший брат” готується “дружити”.
— Бог в помощь! — гукає один із солдатів до спітнілих подорожніх, які знову збираються в чергу. Підходжу до Валентини Степанівни: вона досі тут, із клунками. Люди мовчать, лише декілька помахали солдату рукою.
— Іди ти в сраку, синку. А Бог мене простить, — відповідає Степанівна тихо, але так, щоб почув і я.
За кілька кроків — столик для заповнення міграційних талонів. Заповнюючи свій, чую, як поряд сперечаються молодий російський прикордонник і такого ж віку український цивільний. Із кількох фраз стає зрозуміло: брат українського хлопця мобілізований і служить у зоні АТО. Росіяни про це дізнались і з якоїсь причини це стало перепоною для в’їзду родича у Крим.
— Не хотел он туда идти. Ему просто не оставили выбора: сказали, откажешься от армии — посадим в тюрьму, — шукає виправдання українець.
— Что, никак не мог отказаться? — питає прикордонник. — Вы же знаете, ситуаций без выбора не бывает.
— Но я-то при чём?
— А вы ненадёжный элемент.
За кілька хвилин нерви українця не витримують:
— Послушайте, мы же все люди. И вы, и я. Вы понимаете, что я никакого преступления не совершал, в поступках своего брата не виноват. Я веду себя корректно, не давлю и не хамлю, в отличие от вас. Неужели нельзя решить вопрос по-человечески?
Прикордонник, не бажаючи привертати зайву увагу, каже в рацію: “Я пройду с ним в четырнадцатый вагончик”, і йде з “жертвою” далі.
Черга не рухається, люди втомилися чекати й розслабилися. П’ють воду з пляшок: сонце пече нещадно. Підбігає огрядний червонопикий чоловік із приколотою до грудей георгіївською стрічкою.
— Так, ану все ровно стоим, — кричить начальник. — На проезжую часть не разбредаемся! Вот одного чуть не приодели (в сенсі, мало не вдягли наручники). Вдруг случится что, преступника пропустим — меня сразу посадят. Вы этого хотите? Так я потом каждого найду пофамильно!
Народ мовчить: ніхто не хоче застрягнути на КПП надовго. Зігнавши на людях злість, чиновник так само швидко йде геть. Чуємо, як “на горіхи” отримують підлеглі. За кілька хвилин підходить прикордонник нижчого рангу, пильно оглядає людей. Просить двох хлопців із великою спортивною сумкою показати, що в ній. Ті витягають із сумки загорнуті в старі газети літрові банки. Консервація від родичів.

— Телефоны выключить. Не курить. 15 человек проходят, — службовець відсуває масивну залізяку зі штирями, що загороджувала прохід на КПП. Підходимо до кабінки, люди по черзі дають документи. Прикордонники кожному ставлять із десяток запитань: звідки, чим займаєтеся, куди їдете, хто зустрічатиме, коли востаннє були у Криму?
— Я учусь в Крыму, студентка, — відповідає симпатична дівчина попереду мене.
— Где учитесь?
— В Таврическом национальном, имени Вернадского.
— Это что? (У серпні 2014-го російська влада ліквідувала Таврійський національний університет, утворивши на його базі Кримський федеральний університет).
— Крымский теперь.
— Покажите студенческий, — дивляться. — Преподаватель младших классов?
— Да. Второй курс.
— Вовремя вы поступили, — всміхаються. Дівчина почала навчатися восени 2013-го, за півроку до анексії.
Підходить моя черга. Маю терміново придумати легенду: відповідь “я журналіст і хочу побачити, що відбувається на новому кордоні” росіян навряд чи вдовольнить.
— Я жил здесь когда-то. В северном Крыму. Хочу посмотреть, что изменилось.
— Вас встречать кто-то будет?
— Одноклассники, если вспомнят.
Навряд чи згадають, бо це було 25 років тому. Та час прикордонники не уточнюють. Пропускають. Коли збираються всі 15 людей, службовець виводить нас із КПП. Попереду, скільки видно дороги, черга з автівок. Іду до самого її кінця.

Тимчасом в Україні
У цей же час на узбіччі траси Київ-Сімферополь, за кількасот метрів до українського кордону Марина бродить рештками рибного ринку. Кілька жінок продають сушену тараньку, варені креветки, каву-чай. Можна купити й осетрову ікру, баночка — тисяча російських рублів.
— Тепер як десять людей за день щось куплять — уже добре, — каже продавчиня Юля. — А раніше торгівля така була, що тільки для продаж із машин 45 місць на ринку було. Тепер усе.

Занепалий ринок

На ринку справді малолюдно. Основне пожвавлення тепер — перед заправками біля українського КПП. Shell та колишня “Лукойл” (росіяни продали українську мережу, поки що заправки безіменні) працюють, відкрито навіть магазини при них. Щоправда, в асортименті “лукойлівського” лише кава, чай, шампури для шашлика й рідина для розпалювання багаття — те, що залишилося на складі з часу до окупації. Більшим попитом користується заасфальтована територія довкола заправок: водії перетворили її на імпровізований автовокзал.
— Везем за любые деньги, гривны, рубли — неважно. Всех берем, отвезем куда надо, — закликають пасажирів перевізники.
Біля одного з напівпорожніх рейсових автобусів Чонгар-Генічеськ на пасажирів чекають чоловік і жінка. Кімік і Зоряна.

Кімік і Зоряна раніше працювали в Криму, тепер  возять пасажирів із Генічеська до Чонгара

Перший, молодий вірменин з Генічеська, раніше возив туристів до Ялти і Євпаторії. Зоряна водила туристів Кримом.
— У меня раньше белорусы, поляки были. За десять лет работы все самые красивые места объездили, — згадує минуле жінка. — Я как в 2004 году приехала из Узбекистана в Геническ, так и зарабатывала этим. Теперь вот сопровождаю маршрутку на Чонгар. Стараюсь как-то выживать.
— Обманули людей, протянули проволоку по дороге. Мы тут с первых дней, когда приграничную зону сделали, — ділиться враженнями Кімік. — Едут старики к детям в Крым с гостинцами. Мамы с грудничками зимой шли пешком к русскому КПП. Страдали все. Люди не ценили то, что имели, вот и наделали глупостей.
Жінка натомість розповідає про настрої людей у Генічеську. Вони неоднозначні:
— В Россию у нас особо не хотят. А вот ностальгирующих по временам Януковича — очень много. Мол, была стабильность. А сейчас каждый день, как на пороховой бочке из-за цен, низких доходов, разочарования в новых руководителях…
На розмову підходять інші водії. Кажуть, розчарувались у Порошенку і в новій владі загалом. Водій і власник складу з морозивом Володя особливо емоційний:
— Раньше как было: “ста-биль-ность”, а сейчас непонятно что. Недавно друга собирали на войну. Хоть по телику и рассказывают, что армии стало лучше — это все неправда. Купили форму, бронежилет, собрали еды. Никакой уверенности, что государство побеспокоится о тебе, уже не говоря о твоих детях.
Кордон між Україною та Кримом, на думку Володі, вигідний лише прикордонникам з обох сторін.
— Эти парни ведь на время сюда с других регионов приезжают, мы и наши проблемы им неинтересны. Вроде бы, и границу перекрыли, но контрабанду возят регулярно. Все эти фуры на Крым, — показує на дорогу, де дійсно стояло кілька вантажівок, — они даже не особо проверяют. Вон вдалеке машины пограничников припаркованы, с флажками украинскими. Есть даже новый BMW — это их новый начальник купил себе всего за полгода работы.

 Нелегальні таксисти чекають на пасажирів

Підходить Зоряна, цікавиться: чи є якісь зміни на краще в Києві?
“Люди перестали боятися міліції, як раніше, чиновники йдуть у відставку після скандалу в інтернеті, на мітинги можна ходити без страху за життя…” – намагаюся перелічити бодай якісь відчутні покращення за минулий рік.
— Значит, есть что-то хорошее. А то мы так устали ждать.
Овік, який привіз нас на КПП, досі тут. За чотири години він так і не знайшов клієнтів на зворотний напрям. Таких таксистів, як він, тут із півсотні. Дві третини — вірмени, які працювали на ринку й у ресторані вірменської кухні, що зараз на нейтральній території.
Деякі таксисти тримають блокноти зі списками прізвищ.

“Нашу рябу” перевіряють швидше, ніж торби людей із гостинцями.

— Тебе, брат, четыре человека. И мне три. У нас запорожский поезд.
— Це ви з провідниками спільний бізнес ведете? — цікавлюсь у нового знайомого Мурада.
— Волонтёрим немножко. Помогаем добрым людям добыть копеечку, а они нам.
Поки немає людей із Криму таксисти сплять на задніх сидіннях, обідають на багажнику чи сидять рядочком на бордюрі. Щойно прикордонники випускають черговий десяток людей, зчиняється галас.
— Мужчина, если у вас рубли, а не гривны, мы тоже вас повезём, — піймали двоє таксистів утомленого чоловіка з валізами на виході з КПП.
Біля одного з автобусів Чонгар-Генічеськ знайомлюся з двома жінками: учителькою з Джанкоя і жителькою Бердянська, яка  їздила в Севастополь у гості до доньки. Ділиться проблемою:
— Моя дочь родила третьего внука, его оформили по российскому законодательству. Получается, что двух старших внуков родители ко мне в Украину привезти могут, а третьего не пропускают. При этом у обоих родителей есть украинские паспорта. В Крыму говорят: хотите вывезти — едьте в Краснодар получать разрешение.
— А кто глупостей наделал? Сами люди хотели в Россию, вот и получили сполна — вклинюється педагог із Джанкоя. Жінка прямо каже, що під час минулорічного референдуму її, як і решту бюджетників, примусово зігнали сидіти в комісіях. За рік життя в Росії їм ведеться набагато гірше, а от організатори і співучасники анексії Криму пішли на “підвищення”.

— Раньше все в Партии регионов были, сейчас в “Единую Россию” перебежали. А городу от этого лучше не стало — вокруг   атмосфера страха, уныния и сожаления о прежних временах.
Жінка їде на декілька днів у Генічеськ до дітей “глотнуть воздуха свободы”.
— Когда приезжаю сюда к родственникам, понимаю, что Украине нужен не Советский Союз, а изменения. А мне сейчас уже некомфортно находиться в родном городе.
Утім є й такі, хто сварить українську сторону. Українські прикордонники не дозволили перетнути КПП мамі з сином і бабусею. Хлопчика щоліта вивозили на півострів, аби підлікувати астму, але цього разу дитина залишиться вдома у Дніпропетровську.
— Стоит такое в форме, мак на грудь нацепило. Говорит, папа мальчика в розыске, не можем отпустить маму и ребёнка, —  скаржиться бабуся Вікторія Петрівна. — А то, что у нас есть судебное решение, и папа мальчика шесть лет с ребенком не общался, никого не волнует. Мама наша, чтоб вывезти ребенка на 10 дней, по 12 часов в день работает.

“Вот вам вместо джаза военная база”
Із Криму в Україну їдуть 153 автівки та п’ять фур. Здебільшого в них українські номери, але настрої в людей своєрідні: на кожній десятій машині — георгіївська стрічка, на одній позаду розвівається маленький прапор СРСР.
Рух завмер. Дехто стоїть уже чотири години, з 9-ї ранку. Люди влаштовують пікніки на узбіччі й сумирно чекають. Чекає й піша черга з понад сотню людей. Хоч машини пропускають по 2-3 на годину, а людей не пускають узагалі (хтось у черзі висунув версію, що в людей зараз обід), діями російських прикордонників обурюватися не заведено. Це може невиправдано дорого обійтися.
— Ну куда ты заехал? Не видел, где другие останавливались? — кричить прикордонник водію легковика, який під’їхав до нього на 20 сантиметрів ближче від норми. — Хочешь обратно за знак “Стоп”? Так делай, что говорят.
Якщо на українському боці — атмосфера розслабленості й можливості розійтися “полюбовно”, то на російському — чіткість і порядок, який ґрунтується на праві сильного. Якщо український КПП зроблено наче мимоволі, як тимчасовий об’єкт на невизнаній межі, то в росіян усе з підтекстом: “ми тут усерйоз і надовго” – всюди паркани зі сталевої сітки й камери спостереження, землю посипано щебенем, і скоро буде вкрито бетоном. Десь чутно двох робітників із пилками-“болгарками”. Вдалині солдати риють окопи. От тільки туалета для людей у черзі немає. На українському КПП з одного боку збудували дерев’яну кабінку, з іншого люди послуговуються туалетом на заправці.
Люди в черзі мовчать. Чути лише одного пенсіонера з Білгорода, який був у Криму на відпочинку.
— Да ничего страшного со мной не случилось, это все сказки, что в Украине русским опасно. Вот только зомбированы ж все. Как посмотрят своих телеканалов, и начинают: Россия то, Путин сё, — чоловік із точністю до навпаки повторює популярну серед українців думку щодо більшості росіян. — Манипулируют людьми так, что не дай Бог. У меня тарелка, так я их каналы пару раз включал — ну врут всё, везде врут. Как послушаешь — кажется, будто я виноват в чем-то.
Нарешті “обід” закінчується й людей запускають в обгороджений з обох боків сіткою коридор. Під ногами — бетон, а по центру — металевий люк із високою ручкою. Перечепитися навіть удень — елементарно. Прикордонник наказує розбитися на пари.
— Как в детском садике, — всміхається супутниця.
— Или в тюрьме, — не витримую. Черга мовчить, пенсіонер із Білгорода невдоволено зиркає.

Нас підводять до віконця перевірки документів. За іронією, з чотирьох робочих віконець випадає те ж, у якому був дві години тому.
— Уже всё успели? — іронізує прикордонник.
— Да ну его, такие очереди у вас, — відповідаю. — Сюда если ехать, то на неделю. Или позже, когда меньше поток людей будет.
Прикордонники у віконці хитають головами:
— Вряд ли. Дальше лето пойдет, так что очередь будет всегда.
Виходимо знову на нейтральну смугу.
— Давай я сейчас тебе легче сделаю, — каже один чоловік літньому супутнику з набитою речима спортивною сумкою в руках. — Подержу твою сумку, а ты ручки одень за плечи. Как рюкзак. Вот так, теперь пошли.
На мосту-межі вже з обох боків працюють робітники, готують місце для вагончиків. Оскільки росіяни відійшли за кордон Херсонщини, українське КПП можна перенести сюди.
Починається сильний вітер, звичне явище в цих краях. Рештки ресторанних вивісок гучно тріпочуть, подорожні вдягаються тепліше.
— Я вот вообще за глобализацию и мир без границ. Так всем и говорю: я бы хотела, чтоб моя дочка училась в Новой Зеландии, чтоб у нее жених был из Сингапура, — долітає до мене уривок розмови. На вигляд середніх років жінка з білим фарбованим волоссям, активно жестикулюючи, розповідає випадковій знайомій. — Я сама из Мелитополя, как в Крым к маме еду, беру 7-8 килограмм мяса. Там на те же деньги три килограмма разве купишь. А в этот раз и муки с сахаром ей привезла.
Між закинутими будівлями раптом помічаю складений зі старої одежі шалашик. На нічийній землі знайшов собі притулок бомж. Підходжу ближче — помітно, що недавно там хтось був, та зараз людина пішла у справах.

У буферній зоні між Україною і Кримом знайшов притулок бомж 

Уже біля українських прикордонників мене наздоганяє жінка. Захекана, питає:
— Вы не знаете, где тут миграционные талоны выдают? Я сама из России, но чтоб сюда поехать, нужен. Раньше все в порядке было, а теперь доброта кончилась.
Ідемо до прикордонників разом, проте українські чоловіки незворушні:
— Мы ничего не выдаем, женщина. Дальше оккупированная территория, там оккупанты выдумывают какие-то свои бумажки, у них и спрашивайте, — відповідає молодий прикордонник із засмаглим, аж коричневим обличчям. Дивлюся на себе — всі відкриті частини тіла вже червоні.
Жінка йде геть. Натомість підбігає та, що хоче зятя з Сингапуру.
— Наконец-то, мы дома! Вы чувствуете, как легко дышится?
— Чувствуєм, гражданка, — всміхається прикордонник. — Подихайте трошки, поки більше людей збереться.

— Я сама крымчанка в шестом поколении, из Коктебеля, — жінка переносить увагу на мене. — Мне шестьдесят лет, я еще хиповала там в 60-х. Там же такие нудистские пляжи! А сейчас всё, мне в моём Коктебеле противно. Люди зашуганные, слово боятся сказать. Выдали им паспорта российские, так здесь, как границу переходят — кто в ботинки, кто в трусы их себе прячет, ваучеры эти свои. Всего боятся. И взрослые ж люди!
Галина Сергіївна — так звати експресивну кримчанку — заміжня за військовим, якого свого часу перевели до Мелітополя. Там і живе. Має фірму, яка продає корми для тварин. Раніше торгувала з усім Кримом, а тепер переключилася на Польщу, Чехію та Словаччину. Окупацію півострова не приймає “по эстетическим причинам”:
— Молодой человек, вы читали Карлоса Кастанеду? Нет? Ооо… Те, кто прочли Кастанеду, воспринимают мир и все происходящее совершенно иначе. Я сама полтора года в Индии и Непале провела. С монахами общалась, и душу, и мозги почистила себе. Там бы и осталась, но умер отец, и надо здесь маме помогать. И вот возвращаюсь я в Коктебель, город большого джазового фестиваля, и что? Теперь военные ввезде. Вот вам вместо джаза военная база. И на Казантипе тоже. Вот и весь курорт, дорогие мои. Нет, тем летом россияне попытались какой-то фестиваль организовать, пригласили каких-то джазменов из Сыктывкара. Нет, ну я вас умоляю. Джаз — это свобода, а где вы видели в России свободу? Я десять минут послушала, и ушла.
Біля будки прикордонників збираються з 30 людей, у нас забирають паспорти. Зараз уперше люди поводяться розкуто, активно спілкуються. З вагончика виходить кіт, чорний із білим кінчиком на хвості. Люди питають прикордонників, чи ті поять його молоком. Коли як, відповідають.

— Надеюсь, украинским молоком. А то в Крым из Краснодара молочку завозят такую, что глотнуть невозможно, — Галина Сергіївна традиційно експресивна.
— И правда, невкусно, — підтверджує мулатка Олена з Сімферополя. Вона їде до батьків в інше проблемне місце — у Волноваху. — Майонез тоже привозят, дорогой, с надписями “эко” и “натуральный”. Но по СТБ, помните, программа была, как подлинность майонеза определять? Я этот “эко” на сковородку, а он не плавится, как должен, а так комком и лежит.
Питаю в Олени, як у Сімферополі відзначали 9 Травня.
— Я на парад не пошла, надоел ажиотаж весь этот. Салют вечером красивый был. А так людям, по большому счету, безразлично было. Это власть наша развлекалась.
— Ну хоть в какой-то сфере в Крыму лучше стало? Может, порядка больше?
— Да как… Я особо не заметила. Повысили зарплаты бюджетникам, хотя учителя раньше около 20 тысяч рублей получали, а сейчас до 10-12 снизили. Хорошо платят силовикам, чиновникам и журналистам, которые должны хвалить силовиков и чиновников. Тем, кто нужен Путину для сохранения власти. А народ им по-барабану.
Довго не віддають паспорти, і Галина Сергіївна наполегливо шукає хоч якийсь позитив:
— Ну здесь 25 минут проверяют, а у русских полчаса. Все равно быстрее! Давайте подождем, у них же там только один человек сидит.
Врешті через 40 хвилин, о 15:15, паспорти віддають. Люди стрімко йдуть до автобусів і таксі. На хвилину залишаюся біля прикордонників — питаю, чи перенесуть їхній пост подалі, до мосту. Так, скоро український кордон посунеться, і ресторанчики й ринки поки що нейтральної смуги зможуть відновити роботу.
Втім на повернення колишніх виторгів ніхто не сподівається. Зрозуміло, що такого потоку туристів, зокрема з Росії, на Московській трасі не буде ще довго. Ринок потроху переорієнтовується на іншого споживача: північніше на шосе готується до відкриття ресторан “Укроп”.

ОПИС

Репортаж із нового кордону між Херсонщиною та окупованим Росією Кримом. Я пройшов кордон туди й назад, дорогою поспілкувавшись із прикордонниками, подорожніми та мешканцями нейтральної смуги. Матеріал зроблено у співавторстві з Мариною Данилюк-Ярмолаєвою.

ОПУБЛІКОВАНО

На сайті INSIDER у травні 2015 року.

ЖАНР

ФОТО

Усі знімки мої та Марини Данилюк-Ярмолаєвої.

Share on FacebookShare on VKTweet about this on TwitterShare on Google+Email this to someonePrint this page